Історія Брунею

Історія Брунею
Emblem of Brunei.svg
Найдавніший період
Брунейська імперія 1368-1888
Іспансько-брунейська війна  • Громадянська війна
Залежні держави і території
Султанат Сулу  • Султанат Саравак  • Сабах
Ослаблення султанату в XIX столітті
Білі раджі  • Королівство Саравак  • Договір щодо Лабуану[en]
Британський протекторат Бруней[en] 1888–1984
Японська окупація[en]  • Борнейська операція  • Британська військова адміністрація (Борнео)[en]  • Брунейське повстання
Бруней-Даруссалам
Бруней  • Список султанів Брунею

Портал «Бруней»

Історія Брунею починається з перших поселень, які датуються VI–VIII сторіччям нової ери. Китайські джерела наводять відомості про державні утвори на цій території з тих часів. Бруней стає центром могутньої ісламської держави у середині XIV сторіччя, яка певний час володіє всім островом Калімантан, а також сусідніми островами. До XIX сторіччя Брунейський султанат занепадає, послаблений міжусобними війнами. Більшу частину Калімантану захопили Нідерланди. Слабкістю султана скористався британський авантюрист Джеймс Брук, який зумів сконцентрувати у власних руках територію сучасного Сараваку. Його нащадки, відомі як «білі раджі» продовжили політику захоплення брунейських володінь, і в кінці XIX сторіччя султан володів лише двома розділеними ділянками землі поблизу своєї столиці. Звернувшись за допомогою до Британської імперії, Бруней був оголошений британським протекторатом. У другу світову війну Бруней був захоплений японцями, а потім звільнений військами союзників. Брунейський султан відмовився приєднуватися до Малайської федерації на початку 1960-х років, а волів залишатися під протекторатом британців. Багаті поклади нафти, знайдені на шельфі поблизу Брунею покращили економічний стан країни. Після проголошеної султаном конституції 1959 року відбулися єдині вільні парламентські вибори, результати яких, утім, були скасовані, а в країні введений надзвичайний стан, який зберігається і тепер. Бруней залишається абсолютною монархією, де султан є головою держави, уряду і церкви.

Найдавніший період

Історіографія

Офіційна брунейська історіографія датує початки держави на території сучасного Брунею або сусідніх з ним землях Борнео VI—VII сторіччям нової ери.[1] Незважаючи на те, що матеріальних решток того часу невідомо, історики спираються на китайські джерела, де згадуються певні топоніми та люди, що походять з невідомих Китаю земель. Ці топоніми пов'язуються з Брунеєм або Борнео, хоча зазвичай для них нема точної географічної прив'язки в самих джерелах. Наприклад, історик та дослідник середньовічних документів Роберт Ніколл (англ. Robert Nicholl) інтерпретував держави По-лі та По-ні, або Бо-ні з китайських текстів як попередники Брунейського султанату[2]. Також до історії давнього Брунею ці згадки відносить брунейський дослідник Джаміль Аль-Суфрі англ. Jamil Al-Sufri, китайські вчені Чен Суевен (англ. Chen Xuewen, кит. 陳學文) і Гуанг Жидонг (англ. Huang Jidong, кит. 黃繼東). Значна частина переказів цих середньовічних китайських текстів містить спекуляції та неточності перекладу[3]. Сучасна китайська історіографія теж розглядає ці згадки як доказ існування держав на території Брунею, що на думку історика з Брунейського університету Йоганнеса Курца є політичним жестом китайсько-брунейської співпраці, що посилилася на початку XXI століття[4].

Інші історики вважають, що давні джерела не мають стосунку до Брунейської держави, а історія Брунею може вважатися достовірною лише з перших контактів між європейцями та брунейцями у 1510-20-х роках. Числені топоніми на кшталт «Полі», «Віджаяпура», «Срібуза» «Єх-по-ті» тощо приписуються низкою істориків до інших місць у Південно-Східній Азії.[5]Разом з тим, такі історики як Курц, Танг Юнджун (англ. Tang Yunjun, кит. 唐雲俊), Ган Пінженг (англ. Han Pinzheng, кит. 韓品崢) допускають зв'язок деяких державних утворів, які китайці називали збірним поняттям Боні, з територією сучасного Брунею[6].

Подальша інформація щодо доісламського періоду історії Брунею подається за прийнятою в Брунеї версією з окремими коментарями інших дослідників.

VI—X сторіччя

Китайські джерела описують державу Віджаяпура, яка існувала на північно-західному узбережжі Борнео з VII сторіччя.[7] Згідно з деякими дослідниками, ця держава є тією самою, що в арабських джерелах того часу називалася «Срібуза»[8] (втім, інші вказують, що Срібуза — це арабізоване написання назви держави Шрівіджая на Суматрі[5]), а в інших китайських — «Фо-ших-пу-ло». Арабські записи стверджують, що королівська родина держави Фунань втекла від вторгнення сусіднього королівства Ченла на острів Борнео і захопила владу в наявній там на той час державі По-Лі (історик Друс наводить список гіпотез щодо розташування держави По-лі та приходить до висновку, що навряд чи можна буде колись встановити, де вона знаходилася, оскільки навіть самі автори китайського літопису не мали уявлення, де вона знаходилася[5]). Загарбники змінили назву на Віджаяпура, що значило «перемога». Держава швидко досягла високого соціоекономічного розвитку, захопила північне узбережжя острова, а також деякі острови поблизу (сучасні Філіппіни).

Держава По-ні

У китайському джерелі у 977 році вказується назва держави По-ні, або Боні, яка розташована на Брунейській затоці, на тому ж місці, де й Віджаяпура. Ця держава описується як потужний центр морської торгівлі, зокрема високоякісною камфорою. Згідно із записом близько 1225 року вона називалася Фо-ні (не всі вчені згодні, що це одна й та сама держава[6]) та мала більше 100 військових кораблів для захисту власної торгівлі. Населення По-ні сповідувало буддизм та індуїзм, але також існувала потужна ісламська спільнота. Зокрема до китайського двору правитель По-ні надіслав трьох ісламських торговців як офіційних представників (хоча інтерпретація їх імен як мусульманських ставиться під сумнів іншими дослідниками[6]). Держава По-ні згадується у китайських джерелах і пізніше: у 1280 році вона контролювала значні території на північно-західному узбережжі Калімантану.

Археологічні дослідження демонструють на території Брунею давні поселення не раніше X століття.[5] Розкопки в районі селища Кампонг Танджонг-Нангка у мукімі Сенгкуронг виявили китайську кераміку часів династії Сун (X—XIII століття) нарівні з більш пізньою керамікою династій Мін та Цін.[9] Розкопки поблизу селища Лімау-Маніс виявили велике поселення з китайською керамікою і монетами, датованими X—XIV століттями.[10][5]

1365 року держава «Буруненг» чи «Баруне» згадується як залежна від імперії Меджепегіт у поемі Нагаракертагама[en]. У китайському джерелі 1370 году згадується правитель держави Бо-ні «Мо-ха-мо-ша», який надіслав данину імператору. Незважаючи на васалітет, у По-ні вдерлася армія сусідньої держави Сулу. Імперія прийшла на допомогу васалу, загарбників було вигнано, але втрати були значними. По-ні занепала, і до 1371 остаточно стала провінцією Меджепегіт. Проте сама імперія протрималася недовго і розпалася у 1389 році зі смертю свого правителя.

Брунейський султанат

За сучасною брунейською історіографією у 1363 році Алак Бетатар проголосив себе першим султаном Брунею. У 1408 році Бруней дістав повної незалежності, а другим султаном став Ахмад. За 5-го султана Болкіаха (правління 1485-1524) Бруней досяг розквіту.

Втім за записами португальських військових чиновників Малакки, ще й у 1514 році брунейський король лишався язичником, тоді як купці вже були мусульманами. Запис 1515 року повідомляє, що правитель Брунею «нещодавно» прийняв іслам.[11] Іншою проблемою є те, що родовід з 29 брунейських султанів спирається на неясні записи, а надійні брунейські документи починаються лише з 1807 року.[12]

Могила брунейського султана у Нанкіні

За китайськими джерелами другим султаном був Абдул Маджид Хассан, який у 1408 році відвідав Китай задля підтримки імператора, але занедужав та помер у Нанкіні, де досі знаходиться його могила.

У липні 1521 року Бруней відвідав супутник Фернана Магеллана мореплавець Антоніо Пігафетта. Він першим з європейців детально описав столицю султанату, місто Бруней як побудоване виключно на річці Бруней, окрім будинків короля і найвищої знаті. Він також повідомив, що по обидва боки від річки знаходилося два палаци правителів, причому один був мусульманином, а інший язичником.

Брунейці згадуються серед найманих вояків на службі в армії Султанату Ачех під час її атаки на Острови Ару[en] 1540 року.[13]

Мирні та торгові відносини у Брунею склалися з португальськими колоніями, заснованими в першій половині XVI століття.[14]

Війни з Іспанією

Близько 1500 року султан Болкіах здійснив декілька військових експедицій до Філіппінів. На острові Лусон було засновано містечко Кота-Селуронг, теперішня Маніла. Замість місцевих раджей керувати став намісник Болкіаха - його син. Синові спадкував онук Матанда, а тому - його племінник Соліман.[15]

З початку 1570-х років Іспанія захопила філіппінський острів Лусон та почала конфліктувати з Брунеєм за інші частини архіпелагу. Важливу роль у завоюванні Філіппінів відіграв конкістадор Мігель Лопес де Легаспі. Протистояння закінчилося двома війнами 1577 і 1578 років, у яких Бруней зазнав поразки.

XVII століття

Про історію цього періоду відомо мало, в основному існують брунейські перекази та повідомлення окремих європейців. Так, у 1600 році Бруней відвідав голандський капітан Олив'єр ван Ноорт[en], який описав столицю Брунею та її мешканців.[16]

Султанат Саравак

У 1599 році відбувся конфлікт між синами померлого султана Мухаммада Хассана, внаслідок якого султаном став Абдул Джаліл Акбар. Новий султан запропонував своєму невдоволеному брату Тенга стати султаном залежної від Брунею території нинішнього Сараваку. Тенга погодився та відправився разом з почтом до теперішнього Кучінга для побудови там столиці нового султанату.[17]

Султана Тенга вбили у 1641 році, з цим Султанат Саравак припинив своє існування. Надалі брунейський султан призначав у Саравак раджу,[18] хоча достеменно невідомі події у Сараваку між 1641 і 1826 роком, імовірно, територія була під впливом Брунею та сусіднього Самбасу[17].

Громадянська війна

У середині XVII століття почалася громадянська війна, викликана конфліктом у правлячій династії. 13 років громадянської війни завершилися інтеревенцією з боку сулатанату Сулу та втратою частини території на півночі Борнео. За офіційною брунейською історіографією війна почалася в зв'язку з убивством султана Мухаммеда Алі 1661-го року (перша дата, яка з'являється в брунейських джерелах) хоча європейські джерела та записи з Султанату Сулу вказують на її можливий початок раніше.[19]

XVIII—XIX століття

На початку XVIII століття продовжився поступовий занепад султанату, спричинений внутрішніми конфліктами та зовнішньою агресією. Поступово Бруней втрачав території на Борнео, а з середини XIX століття ставав усе більше залежний від британського уряду.

У 1704 році (за іншими даними раніше — у 1675 році) султан Брунею за допомогу в придушенні повстання на півночі країни віддав Султанату Сулу частину території на північному сході Борнео, на схід від затоки Маруду.[20]

Після невдалої спроби закріпитися на півночі Борнео, у затоці Маруду, 1773-1775 років британці звернулися до брунейського султану з проханням організувати факторію для торгівлі перцем. У кінці XVIII століття факторію було створено.[16]

За даними британського адміністратора та натураліста Г'ю Лоу[en] столиця Брунею занепадала впродовж XVIII-XIX століть. У 1720-х роках населення складало близько 40 тисяч осіб, окрім того існувало китайське поселення населенням 30 тисяч осіб, яке займалося вирощуванням перцю. У 1809 році в місті було менше 15 тисяч осіб, що жили в 3 тисячах будинків. У 1847 році населення впало до 12 тисяч, а близько 1900 року складало лише 8 тисяч мешканців.[16]

На початку 1820-х років у Брунеї спалахнула міжусобиця. За різними даними 1796 або 1807 року помер султан Мухаммад Алам Джамалуль I, залишивши лише одного сина-спадкоємця. Регентом став його старий батько, колишній султан Таджуддін Мухаммад, що теж невдовзі помер. Новим регентом став брат Таджуддіна Мухаммад Канзуль Алам. Після його смерті замість передачі трона законному султану Омару Алі Сайфуддіну II владу захопив син попереднього регента та дядько малолітнього султана, що оголосив себе султаном Мухаммадом Аламом. Втім, протримався він близько двох років: його було вбито за різними даними 1824 чи 1828 року. Султаном став Омар Алі Сайфуддін II, а інший його дядько, Хашим, став візирем.

У 1839 році місцеве населення Сараваку повстало проти губернатора Макоти, призначеного султаном Брунею. Султан надіслав візиря принца Хашима, щоб він придушив заколот. У принца Хашима був конфлікт з губернатором Сараваку, тому він звернувся по допомогу до Джеймса Брука. Спочатку Брук відмовився воювати, але вже за рік змінив свою точку зору, бо султан запропонував йому обійняти посаду губернатора навзамін на допомогу. Бруку вдалося придушити повстання, але посаду губернатора отримав лише у 1842 році, коли нагадав султану про обіцянку.[21]

Принц Хашим повернувся до столиці Брунею у 1845 році, дізнавшись, що за його відсутності стався палацовий переворот, і візиром став принц Усоп. За допомогою Брука та британського флоту Хашим повернув собі посаду, а також став спадкоємцем брунейського престолу. Проти нього одразу став інтригувати колишній спадкоємець — син султана, а також інші придворні. Хтось вважав Хашима британською маріонеткою, дехто звинувачував у неповазі до частини королівської родини. У 1846 році візира було вбито.

Джеймс Брук вважав це вбивство викликом британському уряду і спонукав військових покарати брунейського султана. Британський контр-адмірал Томас Кокрен вирушив з ескадрою з Сінгапуру та атакував брунейський флот біля Брунейської затоки. Султан утік зі столиці до містечка Дамуан, але британці примусили його повернутися. 2 серпня 1846 року був підписаний договір, за яким Брук ставав повноправним раджею Сараваку, а територія його держави простягалася від мису Танджунг-Дату до річки Самарахан. 18 грудня 1846 британські кораблі з гарматами, спрямованими на палац султана, примусили останнього підписати інший договір[en], за яким острів Лабуан передавався Британській імперії.[21]

Карта Північного Борнео на час створення Компанії Британського Північного Борнео у 1881 році

У подальшому за допомогою тиску, підкупу та військових дій другому раджі Сараваку Чарлзу Бруку вдалося захопити брунейські території на південно-західному краю султанату. Одночасно султан Абдул Момін намагався заручитися підтримкою інших держав, зокрема США, Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, віддаючи їм у концесію землі на певночі Борнео. Втім за підтримки військово-морської бази на Лабуані британці витиснули конкурентів з Борнео та об'єднали ці землі з територією, отриманою від Султанату Сулу ще в середині XVIII століття, утворивши Компанію Британського Північного Борнео. Компанія керувала Північним Борнео аж до 1963 року, коли був утворений штат Сабах у рамках Малайзії, незважаючи на проголошення Північного Борнео британським протекторатом у 1888 році.

Британський протекторат

Продовження експансії Сараваку

Незважаючи на проголошений протекторат, британські представники дозволили Чарлзу Бруку 1890 року захопити останню цінну територію Брунейського султанату — Лімбанг, що призвело до розділення території країни на дві непов'язані між собою суходолом частини. Протести султана Хашима Джалілуля Алама Акамаддіна та інтереси Компанії Британського Північного Борнео зупинили Саравак від повного поглинання Брунею. Втім ще 1902 року Брук вимагав у султана віддати йому Белайт та Тутонґ.

Палац брунейського султана близько 1890 року

Бруктонські копальні вугілля

Іншим фактором впливу Чарлза Брука на політику Брунею були вугільні копальні поблизу Муари. У 1837 році на східному узбережжі Брунею британський натураліст Джордж Лей[en] відкрив поклади кам'яного вугілля. Американські підприємці намагалися отримати долину річки Кіангге в концесію для видобутку вугілля, проте отримали відмову від султана. Лише 1882 року концесію вдалося отримати британському бізнесмену Вільяму Коуві[en] за 1200 доларів на рік. Він почав розробляти поклади поблизу Муари, але підприємство виявилося не дуже прибутковим. Тоді він продав шахту Чарлзу Бруку. Брук розвинув копальню, збільшив річний видобуток з декількох тисяч тон вугілля до 10-25 тисяч тон на рік. При цьому Брук фактично долучив район Муари до власних володінь, запровадив там власну поліцію, адміністрацію, поштову службу. Лише 1921 року Бруней зміг повернути суверенітет над регіоном, а 1924 року через падіння цін на вугілля шахта закрилася. Шахту було короткочасно відкрито японською окупаційною владою в 1942—1945 роках.[22][23]

Британські резиденти

Призначений у 1904 році британським консулом у Брунеї Малколм Макартур[en] домігся у 1906 році підвищення свого статусу представника до британського резидента та підвищення статусу протекторату в очах лондонського уряду. Таким чином, було припинено знищення країни.

При цьому вся виконавча влада знаходилася в руках резидента, а в султана залишалася лише формальна влада, а також нагляд за релігійним та традиційним життям.

У 1930-ті роки на шельфі поблизу Брунея було знайдено нафту, що вплинуло на економічний розвиток країни.

Друга світова війна

Австралійські солдати з 2-2-го кулеметного батальйону рухаються по дорозі з Бруктону до міста Бруней у період 10-13 червня 1945 року

Після оголошення війни США 7 грудня 1941 року японська армія почала вторгнення в британські колонії Південно-Східної Азії. 16 грудня японський десант висадився у Куала-Белайті та Серіа, 22 грудня майже без опору зайняв столицю Бруней. До 31 грудня вся територія Брунею була окупована.

Японська адміністрація залишила султана на чолі Брунею, хоча територія протекторату була включена до однієї з 5 японських провінцій Мірі-шу, куди також увійшло 2 регіони Сараваку. Багато малайських чиновників та офіцерів залишилися на своїх посадах, на відміну від інтернованих європейців. Японська адміністрація намагалася демонструвати лояльність до азіатів.

Брунейців залучали до примусових робіт з будівництва аеродромів та доріг. Для побудови будинків були потрібні спеціалісти, теслярів у Бруней японці завозили з Яви.

Впродовж 10-22 червня 1945 року операція австралійських десантників за підтримки флоту США звільнила Бруней від японців. 10 червня перший десант був висаджений на острові поблизу Муари, а 13 червня австралійці подолали незначний опір японців у місті Бруней. 20 червня інший десант в районі Тутонгу стрімко звільнив Куала-Белайт та Серіа.[24]

З вересня 1945 до липня 1946 року Бруней був під управлінням тимчасової Британської військової адміністрації[en].

Початок деколонізації

У післявоєнний період Британія взяла курс на надання незалежності своїм азійським колоніям та залежним територіям. У 1948 році британці сформували Малайську Федерацію на Малайському півострові, 1957 року вона проголосила незалежність, а в 1963 році мала об'єднатися з британськими територіями на північному Борнео, утворивши державу Малайзія. Протекторат Бруней за задумом уряду Федерації також мав доєднатися до нової держави. Втім, у самому Брунеї різні політичні течії виступали як на користь, так і проти об'єднання. Британці ж проводили лінію об'єднання Брунею з Малайзією принаймні до 1965 року.[25]

1 травня 1948 року британці встановили єдину адміністрацію для Брунею та Сараваку, об'єднавши посади резидента та губернатора, що одразу викликало невдоволення султана Ахмада Таджуддіна та його двору. Подальші спроби Великої Британії проводити політику спільних засідань керівників усіх трьох територій Борнео та вести розмови про федерацію територій Північного Борнео призвели до ще більшого невдоволення в Брунеї. Після спільного засідання керівників Сараваку, Сабаху та Брунею 23 квітня 1953 року низка газет вийшли з тезами про підготовку об'єднання трьох територій. Натомість султан Омар Алі Сайфуддін III заявив, що жодне об'єднання не є можливим. Уряд Брунею боявся потрапити в залежність від Сараваку, який ще 120 років до того був залежним від Брунею, а також понизити статус країни від протекторату до колонії. Крім того, як і в континетальній Малаї, султан боявся збільшення відсотку китайців та немусульман у країні, до того ж потреба ділитися доходами з бідними регіонами викликала заперечення, попри завірення британського резидента Ентоні Абелла[en], що такої необхідності не буде.[26]

Зважаючи на загрозу поглинання, султан виступив з ініціативою створення конституції. Резидент Ентоні Абелл підтримав ідею, оскільки сподівався вплинути на процес написання, зсунути Бруней убік конституціної монархії з вільними виборами, підвищити роль резидента. Втім у вересні 1959 року було прийнято конституцію Брунею, за якою практично вся влада належала султану, роль резидента нівелювалася, а його адміністративні функції передавалися головному міністру (малай. Mentri Besar), який мав бути етнічним малайцем. Резидент, який мав стати «верховним комісаром» на той момент, був дуже незадоволений таким ходом султана, тому всіляко заважав прийняттю конституції.[27]

Разом з прийняттям конституції британська адміністрація зажадала перепідписання британсько-брунейського договору від 1906 року. Новий договір 1959 року передбачав, що британський верховний комісар й надалі буде відповідати за зовнішню та військову політику Брунею.[28]

Брунейське повстання

У 1956 році було створено Народну партію Брунею, лідер якої Шейх Азахарі виступав за якнайшвидшу незалежність Брунею разом з Сараваком та Північним Борнео, а також мав зв'язки з президентом Індонезії Сукарно.

У травні 1961 року тодішній прем'єр-міністр Малайської Федерації Абдул Рахман закликав об'єднатися Малаї, Сінгапуру, Брунею, Сараваку та Північному Борнео в єдину державу. Султан Брунею Омар Алі Сайфуддін III, який був проти об'єднання з Сараваком та Сабахом, але прихильно ставився до Малаї, взяв час на вивчення цієї пропозиції, але Народна партія та Азахарі висловили рішучий протест. Єдиною можливою умовою об'єднання Азахарі вважав створення цілісного суб'єкту федерації на півночі Борнео, який би міг опиратися інтересам як континентальних малайців, так і китайської меншини. Для цього Народна партія стала співпрацювати з Об'єднаною народною партією Сараваку (англ. Sarawak United People's Party) та Об'єднаною кадазанською організацією Північного Борнео (англ. United Kadazan Organisation of North Borneo). 9 липня ці групи започаткували Об'єднаний фронт Борнео.[29]

У січні 1962 року Азахарі був уведений до Законодавчої Ради Брунею, а в серпні того ж року відбулися перші вибори до парламенту, 16 з 33 місць у якому виграла Народна партія.

У грудні 1962 року виступом у Лімбангу та Серіа почалося за закликом Народної партії Брунею Брунейське повстання.[30] Повстання було інспіровано та підтримано Індонезією, яка опиралася утворенню малайської держави.[31] Але султан Омар Алі Сайфуддін III не підтримав заколот та за допомогою британської армії придушив повстання. Втім у 1963 році султан прийняв рішення відмовитися від приєднання Брунею до Малайзії.

Підготовка до незалежності

Після повстання дія Конституції була призупинена, а британці сприяли усуненню занадто самостійного султана Омара Алі Сайфуддіна III, який під тиском зрікся престолу 1967 року на користь свого сина Хассанала Болкіаха. Втім новий султан виявився ще більш рішучим прихильником незалежності та домігся її проголошення у 1984 році.

Продовжувалася індустріалізація. У 1972-1973 роках запрацював завод зі скраплення природного газу в Лумуті, мукім Ліанг, у 30 км на схід від Серіа.[32]

У листопаді 1977 року Генеральна асамблея ООН звернулася до Великої Британії з вимогою дозволити політичним біженцям повернутися до Брунею та провести в країні вільні вибори.[33]

У січні 1979 році перемовини щодо незалежності завершилися підписанням Договору про доужбу та співпрацю між Брунеєм та Великою Британією, одним з пунктів якого було проголошення незалежності Брунею за 5 років. Разом з тим 1982 року султан затвердив Акт внутрішньої безпеки (англ. Internal Security Act), який поглиблював надзвичайний стан, що зберігався з 1962 року, дозволяючи політичні арешти та пригнічення політичних діячів без рішень суду.[33]

Незалежна держава

Незалежність формально настала 1 січня 1984 року, але урочисте проголошення сталося 23 лютого за присутності офіційних делегацій з 70 держав світу. Остання дата й вілзначається щорічно як Національний день. В країні залишився загін з 2000 гуркхів[en], які є ветеранами британської армії та виконують роль захисту нафтових родовищ та родини султана.[33]

Здобувши незалежність Бруней вступив до ООН, АСЕАН (1984), Руху неприєднання (1992). Були підписані договори с Сінгапуром про співпрацю та прив'язку курсу брунейського долару до сінгапурського.

При проголошенні незалежності Хассанал Болкіах обіцяв скасувати надзвичайний стан, провести демократичні вибори, піти з посади прем'єр-міністра та міністрів. Станом на 2018 рік нічого з цього не сталося.

1985 року було створено проурядову Брунейську національно-солідарну партію[en], яку втім вже 1988 року заборонили, дозволивши знову обмежену активність з 1995 року.[33]

1991 року були посилені обмеження на вирубку тропічних лісів, а самі ліси почали перетворювати на заповідні та туристичні території.[33]

Нові поправки до конституції, прийняті 2004, лише закріпили абсолютну монархію. Законодавча рада тепер лише призначається султаном, щоб збиратися раз на рік у березні та схвалювати пропозицію бюджету. Султан закріпив за собою посаду прем'єр-міністра прямою нормою конституції. ЗМІ та суспільство знаходяться під тотальним контролем.[34]

З іншого боку султан намагається інкорпорувати до управління країни не тільки власну родину, але й освічених брунейців. Населення підтримується фінансовими вливаннями, безкоштовною медициною та освітою, відсутністю податку на доходи. Держава є значним працедавцем. Основний прибуток країни - видобуток нафти й газу, що визначає залежність економіки країни від вартості цих ресурсів.[33]

У кінці 1990-х років відбулася низка скандалів з розтратою державного майна братом султана й колишнім мінстром фінансів Джефрі, які закінчилися судовими процесами. Разом з тим у країні, де офіційною ідеологією є «малайська ісламська монархія» (малай. Malay Islam Beraja), церква вводить усе більший нагляд за особистим життям громадян (аж до кримінального переслідування справляння Різдва).

Примітки

  1. Rozan Yunos. The origins of the name 'Brunei Darussalam'. Brunei Times, June 23, 2007
  2. Raja Bongsu of Sulu. About the author. The Malaysian branch of The Royal Asiatic Society
  3. Kurz, Johannes L. (2015). Two Early Ming Texts on Borneo. Ming Studies 2014 (70): 60–72. ISSN 0147-037X. doi:10.1179/0147037X14Z.00000000029. 
  4. Kurz, Johannes L. (2013). Pre-modern Chinese Sources in the National History of Brunei: The Case of Poli. Bijdragen tot de taal-, land- en volkenkunde / Journal of the Humanities and Social Sciences of Southeast Asia 169 (2-3): 213–243. ISSN 0006-2294. doi:10.1163/22134379-12340030. 
  5. а б в г д Stephen. (2016). The 'birth' of Brunei: Early polities of the northwest coast of Borneo and the origins of Brunei, tenth to mid-fourteenth centuries. В кн. History, Islam, society and contemporary issues, Publisher: Routledge, Editor: Ooi Keat Gin (англ.)
  6. а б в Kurz, Johannes L. (2014). Boni in Chinese Sources from the Tenth to the Eighteenth Century. International Journal of Asia Pacific Studies 10 (1): 2–32. ISSN 0006-2294. doi:10.1163/22134379-12340030. 
  7. Sidhu, 2009, с. 242
  8. Sidhu, 2009, с. 223
  9. How old is Tanjung Nangka? The Daily Brunei Resources, November 26, 2006(англ.). Цитовано у Kurz, 2016
  10. A Thousand Year Old Brunei Town at Limau Manis. The Daily Brunei Resources, December 14, 2006(англ.)
  11. Robert Nicholl. European Sources for the History of the Sultanate of Brunei in the Sixteenth Century. (1975) (англ.)
  12. Christopher Buyers. Brunei. Royal Ark(англ.)
  13. Saunders, 2013, с. 51
  14. Saunders, 2013, с. 51-52
  15. Santiago, Luciano P.R (March 1990). The Houses of Lakandula, Matanda, and Soliman [1571–1898]: Genealogy and Group Identity. Philippine Quarterly of Culture and Society 18 (1). JSTOR 29791998. 
  16. а б в Sabine Baring-Gould; C. A. Bampfylde (1909). A History of Sarawak Under Its Two White Rajahs, 1839-1908. H. Sotheran & Company.  с. 42 (англ.)
  17. а б Larsen, Ib (2012). The First Sultan of Sarawak and His Links to Brunei and the Sambas Dynasty, 1599-1826: A Little-known Pre-Brooke History. Journal of the Malaysian Branch of the Royal Asiatic Society 85 (2): 1–16. ISSN 2180-4338. doi:10.1353/ras.2012.0006. 
  18. Sendou Ringgit. A brush with royalty in Sambas. The Borneo Post - Seeds, June 12, 2016(англ.)
  19. Saunders, 2013, с. 63
  20. Greg Poulgrain (1998). The Genesis of Konfrontasi: Malaysia, Brunei, Indonesia, 1945-1965. C. Hurst & Co. Publishers. с. 231–. ISBN 978-1-85065-513-8. 
  21. а б Rozan Yunos. Loss of Labuan, a former Brunei island. Brunei Times, September 7, 2008(англ.)
  22. Brooketon Colliery. The Geology and Hydrocarbon Resources of Negara Brunei Darussalam 1996 Revision(англ.)
  23. Rozan Yunos. Before the oil, it was coal. The History of Brooketon Coalmine in Muara. The Brunei Times, 14th April 2007(англ.)
  24. Samuel Eliot Morison (2002). The Liberation of the Philippines - Luzon, Mindanao, the Visayas, 1944 - 1945. University of Illinois Press. с. 265–. ISBN 978-0-252-07064-8. (англ.)
  25. Haji Abu Bakar, 2006, с. 24
  26. Haji Abu Bakar, 2006, с. 26
  27. Haji Abu Bakar, 2006, с. 28-29
  28. Haji Abu Bakar, 2006, с. 30-31
  29. Haji Abu Bakar, 2006, с. 33-39
  30. Brunei Revolt breaks out. 8th of December, 1962(англ.)
  31. Richard McDonough. A Brief History Of The Brunei Revolt And The Indonesian Confrontation. Imperial war museum.(англ.)
  32. The Report: Brunei Darussalam 2010. Oxford Business Group. 2010. с. 76–. ISBN 978-1-907065-29-3. англ.
  33. а б в г д е John S. Bowman (5 September 2000). Columbia Chronologies of Asian History and Culture. Columbia University Press. с. 413. ISBN 978-0-231-50004-3. (англ.)
  34. Talib, N. S. (2009). Brunei Darussalam: Royal absolutism and the modern state. World Affairs, 15(2), 118.

Джерела

Посилання