Об'єднання Німеччини

Німецька імперія, 1871–1918 рр. Відкинувши німецькомовні регіони Австро-Угорскьої імперії, явлала собою розв'язок німецького питання в малонімецькому сенсі.
Історія Німеччини
Coat of arms of Germany.svg
Стародавня Німеччина
Германці
Стародавня Германія
Велике переселення народів
Середньовічна Німеччина
Франкське королівство
Східне Франкське королівство
Королівство Німеччина
Ганзейська унія
Священна Римська імперія
Об'єднання Німеччини
Рейнський союз
Німецький союз
Революція 1848—1849 років у Німеччині
Північнонімецький союз
Німецька імперія
Новітня історія
Німеччина у Першій світовій війні
Веймарська республіка
Третій Рейх
Німеччина у Другій світовій війні
Окупація союзниками Німеччини
Розділення країни: ФРН, НДР та Західний Берлін
Возз'єднання Німеччини
Сучасна Німеччина

Портал «Німеччина»

Формальне об'єднання Німеччини в політично та адміністративно єдину національну державу офіційно відбулося 18 січня 1871 р. в Дзеркальній залі Версальського палацу у Франції. Князі німецьких держав зібралися аби проголосити Вільгельма Прусського імператором Німецької імперії після капітуляції Франції у франко-пруській війні. Неофіційно, перехід більшості німецькомовних народів до федеративної держави тривав протягом майже століття. Об'єднання виявило низку разючих релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової нації, тому акт 1871 р. можна представити як лише один епізод в послідовності більшого процесу об'єднання.

Священна Римська імперія, що включала понад 300 незалежних держав, була фактично розпущена, коли імператор Франц II зрікся престолу (6 серпня 1806 р.) під час війни Третьої коаліції. Незважаючи на правовий, адміністративний та політичний безлад, спричинений розпадом імперії, народи німецькомовних держав старої імперії мали спільні мовні, культурні та правові традиції, посилені завдяки досвіду Французької революції і наполеонівських війн. Європейський лібералізм пропонував інтелектуальну основу для об'єднання, кинувши виклик династичним і абсолютистським моделям соціальної та політичної організації, його німецький прояв підкреслив важливість спільних традицій, освіти та мовної єдності народів у географічному регіоні. З економічної точки зору створення митного союзу (нім. Zollverein) 1818 року, і його подальше розширення для включення інших держав Німецького союзу послабило конкуренцію між та всередині країн союзу. Нові види транспорту сприяли діловим і туристичним поїздкам, створюючи нові зв'язки, а іноді і конфлікти серед німецькомовних мешканців Центральної Європи.

Модель дипломатичних сфер впливу, встановлених на Віденському конгресі в 1814–1815 рр. після наполеонівських воєн закріпила домінування Австрії в Центральній Європі. Однак, учасники переговорів у Відні не врахували зміцнення Пруссії і не передбачили змагання Пруссії проти Австрії за лідерство серед німецьких держав. Цей німецький дуалізм запропонував два розв'язки завдання об'єднання: малонімецький (Німеччина без Австрії) та великонімецький (Німеччина та Австрія разом).

Історики не дійшли спільної думки щодо того, чи мав Отто фон Бісмарк генеральний план розширення Північнонімецького союзу 1866 року для приєднання досі незалежних німецьких держав в єдине ціле, або ж він просто прагнув розширити владу Королівства Пруссія. Вони дійшли висновку, що інші чинники, на додаток до впливу «реальної політики» Бісмарка примусили низку ранніх держав змінити політичні, економічні, військові та дипломатичні відносини в XIX столітті. Реакція на данський і французький націоналізми створила умови для прояву німецької єдності. Військові успіхи, особливо Пруссії, в трьох регіональних війнах породили ентузіазм і гордість, якою могли скористатись політики для об'єднання. Цей досвід нагадував пам'ять про взаємне досягнення в наполеонівських війнах, особливо Визвольної війни 1813–1814 рр. Поява Німеччини без Австрії, політичне та адміністративне об'єднання в 1871 році принаймні тимчасово розв'язало проблему дуалізму.

Німецькомовна Центральна Європа на початку XIX століття

Германія, уособлення німецької нації, з'являється в повітрі (фреска, Філіп Вайт, 1834–1836 рр.) Вона тримає щит з гербом Німецького союзу (див. збільшене зображення нижче) і стоїть на щитах, що тримають семеро традиційних виборців Священної Римської імперії.

До 1806 р. існувало понад 300 політичних утворень з німецькомовним населенням в Центральній Європі, більшість з них були частиною Священної Римської імперії або великими спадковими володіннями Габсбургів. Вони різнились в розмірах від невеликих земель князівської гілки родини Гогенлое до значних, чітко визначених територій, як королівство Баварія та Пруссія. Вони мали різний устрій: серед них були вільні імперські міста різних розмірів, як потужний Аугсбург та невеличкий Вейль-дер-Штадт; церковні землі, також різних розмірів і впливу, багаті абатства Рейхенау і потужне архієпископство Кельнське; і династичних князівств, як Вюртемберг.

Ці землі (або частини з них, як володіння Габсбургів і Гогенцоллернів, а також територій за межами імперії) становили території Священної Римської імперії, в складі якої інколи перебувало понад 1000 держав. З XV століття, за небагатьма винятками, курфюрсти імперії з обирали імператорами Священної Римської імперії голів династії Габсбургів. Серед німецькомовних держав Священної Римської імперії, адміністративні і правові механізми, передбачали механізми для розв'язання суперечок між селянами і поміщиками, між країнами і всередині окремих країн. Завдяки організації імперських округів (нім. Reichskreise), групи держав консолідували ресурсів та підтримували регіональний та організаційний розвиток, в тому числі економічне та оборонне співробітництво[1].

Війна другої коаліції 1799–1802 рр. призвела до поразки імперських і союзних військ Наполеона I Бонапарта; Люневільський (1801 р.) та Ам'єнський (1802 р.) мирні договори і медіатизація 1803 р. передані більшу частину Священної Римської імперії династичним державам; секуляризовані церковні території, і більшість з імперських міст зникли з політичної карти, а їхнє населення мусило стати лояльним до нових князів та королів. Ця передача збільшила території королівства Вюртемберг і герцогства Баден. 1806 року, після успішного вторгнення в Пруссію та поразки Пруссії і Росії в спільних битвах при Єні та Ауерштедті, Наполеон продиктував умови Пресбурзької мирної угоди, якою імператор розпустив Священну Римську імперію[2].

Піднесення німецького націоналізму в часи Наполеона

В часи гегемонії Французької імперії (1804–1814 рр.), популярний німецький націоналізм переживав піднесення в реорганізованих німецьких державах. Частково через спільний досвід (хоча і під пануванням Франції) з'явились аргументи на користь визнання «Німеччини» як єдиної держави. Для німецького філософа Йоганна Готліба Фіхте:

« По-перше, справжніми, дійсно природними кордонами держав що не викликають сумніву є внутрішні кордони. Ті, хто спілкується єдиною мовою пов'язані між собою безліччю невидимих ​ниток самою природою, задовго до будь-якого людського мистецтва; вони розуміють один одного і здатні досягати ще яснішого взаєморозуміння, вони мають бути разом і за своєю природою є одне неподільне ціле[3]. »

Спільна мова, можливо, і розглядалась як основа нації, але, як відзначили німецькі історики XIX століття, знадобилось щось більше за спільну мову для об'єднання декількох сотень політичних утворень[4]. Досвід німецькомовної Центральної Європи в роки французької гегемонії сприяв появі почуття спільної справи вивільнення від французьких загарбників та відновлення влади у власних землях. Гострота кампанії Наполеона в Польщі (1806–1807 рр.), на Піренейському півострові, Західній Німеччині та катастрофічне вторгнення в Росію в 1812 році розчарувало багатьох німців, як селян, так і князів. Континентальна блокада Наполеона майже зруйнувала економіки центральної Європи. У вторгненні до Росії брало участь майже 125 тисячі військових з німецьких земель, і понесені втрати спонукало багатьох німців різного соціального походження до боротьби за центральну Європу вільну від Наполеона[5] Створення бойових загонів, таких як Добровольчий корпус Лютцова, стали прикладом цієї тенденції[6].

Пам'ятник Битві народів, зведений до століття битви в 1913 році, відзначає зусилля німецького народу в перемозі над Наполеоном.

Фіаско в Росії послабило контроль франції за німецькими князями. 1813 року Наполеон розгорнув кампанію в німецьких державах, аби повернути їх до французької орбіти; наступні Визвольні війни завершилися великою битвою під Лейпцигом, також відомою як Битва народів. В жовтні 1813 року, понад 500 тисяч чоловік протягом трьох днів беруть участь в запеклих боях, що робить її найбільшою європейською наземною битвою XIX століття. Співпраця призвела до рішучої перемоги коаліції Австрії, Росії, Пруссії, Швеції та Саксонії, і це поклало кінець французької влади на схід від Рейну. Успіх надихнув коаліційні сили переслідувати Наполеона через Рейн, його армія і його уряд розпались, а Наполеон був ув'язнений на Ельбі. Під час короткого правління Наполеона, відомого як 100 днів 1815 року, силами Сьомої коаліції, в тому числі англійською армією під командуванням герцога Веллінгтона і прусської армії під командуванням Гебхард фон Блюхера здобули перемогу в битві при Ватерлоо (18 червня 1815 р.)[7]. Важлива роль, яку відіграли війська Блюхера, особливо після відступу з поля в Ліньї напередодні, допомогла переломити хід боротьби проти французів. Прусська кіннота переслідувала розбитих французів ввечері 18 червня закріпивши перемогу союзників. З точки зору німців, дії військ Блюхера при Ватерлоо, а також спільні зусилля в Лейпцигу, стали об'єктом гордості та ентузіазму[8]. Таке трактування стало ключовою складовою Борусського міфу, створеного згодом про-прусські налаштованими істориками XIX століття[9].

Зміни в центральній Європі і посилення німецького дуалізму

Карта Священної Римської імперії в 1789 році. На карті переважають Габсбурзька монархія (коричневий) і Пруссія (синій колір), також помітна велика кількість дрібних держав (багато з них не показані через масштаб).

Після поразки Наполеона, на Віденському конгресі була створена нова європейська політико-дипломатична система основана на балансі сил. Ця система перетворила Європу на низку сфер впливу які, в деяких випадках, придушували прагнення певних національностей, зокрема німців та італійців[10]. Взагалі кажучи, більша Пруссія разом з 38 інших держав консолідованих з медіатованих територій 1803 р. були об'єднані в сфері впливу Австрійської імперії. Конгрес створив слабкий Німецький союз (1815–1866 рр.) на чолі з Австрією, з «федеральним парламентом» (так званий Бундестаг або нім. Bundesversammlung), який проводив засідання у Франкфурт-на-Майні. На знак визнання традиційно імперського статусу династії Габсбургів, імператор Австрії отримав титул президента цього парламенту. Однак, вбудоване в систему домінування Австрії не враховувало появу Пруссії в імперській політиці. Відтоді, як курфюрст Бранденбургу проголосив себе королем Пруссії на початку століття, територія королівства неухильно зростала внаслідок воєн та успадкування. Консолідація сил Пруссії стала особливо ясною у війні за австрійську спадщину та Семирічній війні Фрідріха Великого[11]. Коли Марія Терезія та Йосип спробували відновити гегемонію Габсбургів у Священній Римській імперії, Фредерік відповів створенням союзу князів (нім. Fürstenbund) в 1785 році. Австро-прусський дуалізм міцно вкоренився в стару імперську політику. Боротьба за збереження балансу сил призвела, зокрема, до війни за баварську спадщину та «картопляну війну» серед простого народу. Навіть після розпаду Священної Римської імперії, це змагання вплинуло на ріст і розвиток націоналістичних рухів XIX століття[12].

Проблеми реорганізації

Незважаючи на склад бундестагу (зборів чи парламенту), його не можна розглядати як всенародно обрану групу представників. Багато держав не мали конституції, а ті, що мали, наприклад, велике герцогство Баден, надавали право голосу на основі жорстких вимог до наявності майна, що фактично обмежило кількість виборців до невеликої частини чоловічого населення[13]. Крім того, це непрактичне рішення не врахувало новий статус Пруссії. Хоча прусська армія і зазнала великої поразки 1806 року в битві при Єні та Аурештадті, вона ефективно виступила в битві при Ватерлоо. Відповідно, прусські лідери розраховували на помітну роль в політиці Німеччини[14].

Границі Німецького союзу. Пруссія позначена синім, Австрія — жовтим, решта — сірим.

Хвиля німецького націоналізму, посилена досвідом німців перебування під наполеонівським правлінням, об'єднавшись, спочатку, з лібералізмом, змінила політичні, соціальні та культурні відносини в німецьких державах[15]. В цьому контексті, можна виявити його корені в досвіді німців перебування під правлінням Наполеона[16]. Студентські Бурши (нім. Burschenschaft) та популярні демонстрації, як у Вартбурзі в жовтні 1817 р., сприяли посиленню почуття єдності серед німецькомовних мешканців центральної Європи. Крім того, приховані, а інколи і явні обіцянки, дані під час Визвольної війни породили очікування народного суверенітету та широкої участі в політичному процесі, обіцянки, які значною мірою залишились невиконаними після досягнення миру. Агітація студентських організацій призвела до того, що такі консервативні лідери, як Клеменс Венцель, князь фон Меттерніх стали побоюватись зміцненню національної самосвідомості; за вбивством німецького драматурга Августа фон Коцебу в березні 1819 р. студентом-радикалом, прибічником національної єдності були ухвалені Карлсбадські декрети 20 вересня 1819 р., які придушували інтелектуальне лідерство націоналістичного руху[17]. Меттерніх скористався обуренням консерваторів через вбивство аби консолідувати законодавство, яке б ще дужче обмежило пресу та стримало зростання ліберальних і націоналістичних рухів. Як наслідок, ці декрети загнали Бурши в підпілля, обмежили друк націоналістичних матеріалів, посилили цензуру преси та приватного листування, та обмежили академічні дискусії, заборонивши університетським професорам заохочувати націоналістичні дебати. Декрети стали предметом брошури Йоганна Йозефа фон Герреса Teutschland [застаріла: Deutschland] und die Revolution (Німеччина та Революція) (1820 р.), де автор дійшов висновку, що і неможливо і небажано придушувати вільне висловлення громадської думки реакційними засобами[18].

Економічна співпраця: Митний союз

Митний союз (нім. Zollverein) став ще однією установою, яка відіграла ключову роль в об'єднанні німецьких держав. Задуманий міністром фінансів Пруссії Хансом фон Бюлов 1818 р. як прусський митний союз, він об'єднав землі Пруссії та Гогенцоллернів. Протягом наступних тридцяти років до союзу приєднались інші німецькі держави. Митний союз допоміг послабити протекціоністські бар'єри між німецькими державами, покращив і здешевив транспорт сировини та готових товарів. Це було особливо важливо для зростальних промислових центрів, більшість яких перебували в області Рейн та долинах річок Саар і Рур[19].

Шляхи та залізниця

В жовтні 1817 року, близько 500 студентів зібрались в замку Вартбург, де Мартін Лютер знайшов притулок понад три століття раніше, аби виступити з демонстраціями на користь національного об'єднання. Вартбург був обраний через символічне значення для німецького національного характеру. Сучасна кольорова гравюра на дереві[20].

На початку XIX століття стан німецьких шляхів погіршився до страхітливого. Як іноземні, так і місцеві мандрівники гірко скаржились на стан військвих доріг (нім. Heerstraßen), які раніше підтримувались для зручності переміщення військ. Коли через німецькі держави перестало проходити військове перехрестя, тим не менш, стан доріг поліпшився; протяжність доріг з твердим покриттям в Пруссії збільшилась з 3800 км в 1816 році до 16 600 км в 1852 році, чому частково допоміг винахід щебеню. В 1835 році Генріх фон Гагерн писав, що дороги, це «вени і артерії політичного організму …» та передбачив, що вони сприятимуть свободі, незалежності і процвітанню[21]. Коли люди стали подорожувати, вони вступали в контакт з іншими людьми, в поїздах, в готелях, в ресторанах, а дехто і на фешенебельних курортах, таких як курорт в Баден-Бадені. Водний транспорт також покращився. Блокади на Рейні були зняті за наказами Наполеона, до 1820 року парові двигуни звільнили річкові човни від громіздкої системи людей і тварин, що тягнули їх вгору проти течії. Вже в 1846 р. 180 пароплавів курсували німецькими річками і Боденським озером, мережа каналів простягалась від Дунаю, Везера і Ельби[22].

Якими важливими не булу б ці поліпшення, їх неможливо порівняти з ефектом залізниці. Німецький економіст Фрідріх Ліст назвав залізниці і митний союз «сіамськими близнюками», підкресливши важливість їхньої взаємної залежності[23]. Він був не один: поет Август Генріх Гофман фон Фаллерслебен написав вірш, в якому звеличив досягнення митного союзу, перелічивши на початку товари, які внесли більший вклад для німецької єдності, аніж політика чи дипломатія[24]. Історики Другого рейху згодом назвали залізниці першим показником єдиної держави; патріотичний романіст Вільгельм Раабе писав: «Німецька імперія була створена першою залізницею …»[25] Не всі вітали залізного монстра з ентузіазмом. Прусський король Фрідріх Вільгельм III не бачив жодних переваг в подорожі з Берліна в Потсдам на декілька годин швидше, а Меттерніх взагалі відмовився від подорожі залізницею. Інші переймались питанням, чи є залізниця «злом», що псує краєвид: вірш 1838 р. Ніколауса Ленау An den Frühling (до весни) оплакував знищений залізницею стародавній спокій німецького лісу[26].

Баварська залізниця Людвіга перша гілка парової залізниці в німецьких державах, сполучила Нюрнберг і Фюрт в 1835 році, була 6 км завдовжки, і працювала тільки в денний час, але виявилась і прибутковою і популярною. Протягом трьох років було прокладено 141 км шляхів, до 1840 р. 462 км, а до 1860 р. вже 11157 км. Не маючи географічного центру (наприклад, столиця держави) залізниця була прокладена в мережу, що пов'язала міста та ринки в регіонах, регіони в більші регіони, і так далі. Разом з розширенням залізничної мережі, вона стала дешевше для перевезення вантажів: 1840 року тариф був 18 пфенігів за тонну з за кілометр, а в 1870 році вже п'ять. Ефект від залізниці не примусив себе чекати. Наприклад, можна було перевозити сировину долиною Руру без перевантаження. Залізничне сполучення заохочувало економічну активність та сприяло торгівлі. У 1850 році внутрішній водний транспорту перевозив втричі більше вантажів, аніж залізниця, а до 1870 року ситуація змінилась на зворотну, і залізниця стала перевозити вчетверо більше вантажу. Залізниця також змінила вигляд міст, те, як подорожують люди, її вплив поширився на весь суспільний лад. Хоча деякі з віддалених провінцій не мали залізничного сполучення до 1890-х років, з середини століття, щонайменше з 1865 року більшість населення та промислових центрів мали залізничне сполучення[27].

Сатирична карикатура про поширення митних бар'єрів в багатьох німецьких державах, близько 1834 р. Деякі держави були настільки малими, що перевізникам доводилось завантажувати та розвантажувати вантаж двічі та тричі на день.

Географія, патріотизм і мова

Коли стало легше подорожувати, німці стали бачити єдність в інших чинниках окрім мови. Брати Грімм, які склали великий словник відомий як Грімм, також склали збірник народних казок та байок, в якому підкреслені паралелі оповідання між різними регіонами[28]. Карл Бедекер пише путівники по різних містах і регіонах центральної Європи, зазначивши місця для ночівлі, місця для відвідування, і коротку історію замків, битв, знаменитих будівель, і відомих людей. Його керівництва також вказували відстані, дороги, які краще уникнути, і туристські стежки якими варто пройти[29].

Слова Августа Генріха Гофмана фон Фаллерслебена виразили не тільки мовну єдність німецького народу, але і географічну єдність. В пісні Deutschland, Deutschland über Alles, яку офіційно називають Das Lied der Deutschen, Фаллерслебен закликав суверенів німецьких держав визнати об'єднавчі властивості німецького народу[30]. Ця та інші патріотичні пісні, такі як Die Wacht am Rhein (Варта на Рейні) Макса Шнекенбургера почали звертати увагу на географічний простір, не обмежуючи «німецькість» спільною мовою. Шнекенбургер написав Варту на Рейні навмисно у відповідь на твердження, що через Рейн проходить «природний» східний кордон Франції. В приспіві, Вітчизна наша, Вітчизна наша, відпочинь / Пильнує варта на Рейні а також інші патріотичні вірші, як Das Rheinlied Ніколауса Беккера (Пісня Рейн) закликали німців захищати землі своєї батьківщини. У 1807 році Олександер фон Гумбольдт стверджував, що місцевість впливає на характер нації, пов'язавши територію з народом. Паралельно з цією ідеєю, з'явились рухи для збереження старих фортець та історичних місцевостей, особливо зосереджені на області Рейну, місці багатьох зіткнень з Францією та Іспанією[31].

Доберезневий період та лібералізм в XIX столітті

Період поліцейської держави в Австрії та Пруссії та щільна цензура, який тривав до революцій 1848 року згодом отримав назву нім. Vormärz (до березня), посилаючись на березень 1848 року. В цей період європейський лібералізм пережив піднесення; до порядку денного були включені економічні, соціальні та політичні питання. Більшість європейських лібералів в доберезневий період, зокрема, шукали єдність на принципах націоналізму, підтримували перехід до капіталізму, прагнули розширення виборчого права для чоловіків. «Радикальність» лібералів залежала від ставлення до широти виборчого права для чоловіків. Чим більше пропонувалось розширити виборче право, тим радикальніше вважалась пропозиція[32].

Хамбаський фестиваль: ліберальний націоналізм і консервативна реакція

Націоналістично налаштовані учасники маршу крокують до руїн замку Хамбах, 1832 рік. Більшість учасників становили студенти та деякі працівники з дружинами. Вони несли прапор підпільних Бурш, який згодом був взятий за основу прапора сучасної Німеччини.

Незважаючи на рішучість консервативної реакції, ідеї єдності разом з поняттями народного суверенітету в німецькомовних державах. В Хамбаському фестивалі в травні 1832 р. взяло участь понад 30 000 чоловік[33]. Підвищений в статусі до регіонального ярмарку,[34] його учасники проголошували братерство, свободу і національну єдність. Учасники фестивалю зібрались в місті нижче, і рушили до руїн замку Хамбах трохи вище невеликого містечка Хамбах, в Баварії. Несучи прапори, граючи в барабани, та співаючи учасникам знадобилась більша частина ранку до середини дня, аби дістатись замку, де вони слухали виступи націоналістичних ораторів від консервативного до радикального спектру. Вміст промов показав істотну відмінність німецького націоналізму 1830-х років від французького націоналізму Липневої революції: головна увага німецького націоналізму приділялась вихованню народу, коли народ здобуде освіту в необхідному обсязі, вони б досягли б мети. Риторика в Хамбасі підкреслила мирну природу німецького націоналізму. Справа була не в зведенні барикад, «французькому» стилі націоналізму, а створенні емоційних мостів між групами[35].

Німецька сатира на Карлсбадські декрети які придушили свободу висловлення поглядів.

Як і 1819 року після вбивства Коцебу, Меттерніх використав популярні демонстрації в Хамбаському замку як підставу для провадження консервативної соціальної політики. «Шість статей» від 28 червня 1832 року підтвердили, в першу чергу, принцип монархічної влади. 5 липня Франкфуртський парламент підтримав додаткові 10 статей, які повторили існуючі правила цензури, обмежили політичні організації, та іншу суспільну діяльність. Крім того, держави-члени погодились направити військову допомогу будь-якому уряду у випадку загрози заворушень[36]. Князь Вреде очолив половину баварської армії аби «підпорядкувати» регіон Пфальц. Декілька промовців з Хамбаських демонстрацій були заарештовані та ув'язнені; один з них, Карл Генріх Брюґеман (1810–1887), студент юридичного факультету та представник підпільних Бурш був відправлений до Пруссії, де був спочатку засуджений до смертної кари, але потім помилуваний[33].

Лібералізм та відповідь на економічні проблеми

Файл:DBP 1982 1130 Hambacher Fest.jpg
Поштова марка 1982 р. на честь 150-річчя Хамбаського фестивалю.
Поштова марка 2007 р. на честь 175-річчя Хамбаського фестивалю.

Кілька інших чинників ускладнили поширення націоналізму в німецькомовних країнах. Серед людських чинників були, зокрема, політичне суперництво між членами союзу, особливо між Австрією та Пруссією та соціо-економічне суперництво між торгівельними угрупуваннями, землевласниками та аристократами. Серед природніх чинників була сильна посуха на початку 1830 р., та в 1840-х роках, продовольча криза в 1840 році. Подальші ускладнення виникли внаслідок змін в індустріалізації та виробництві; в пошуках роботи люди покидали села та малі міста аби працювати в місті протягом тижня, повертаючись на півтора дня у вихідні[37].

Економічні, соціальні і культурні зсуви в житті звичайних людей, труднощі перехідної економіки, і злидні погодних лих сприяли посиленню проблем в Центральній Європі[38]. Неспроможність більшості урядів впоратись з продовольчою кризою середини 1840-х років спричиненою поширенням фітофтороз