Повітряно-десантні війська Німеччини

Повітряно-десантні війська Німеччини
Fallschirmjäger
14 juillet - 26e brigade aéroportée allemande.jpg
Парашутисти 26-ї бригади ФРН на параді в Парижі. 14 липня 2007
На службі 19361945, з 1956
Країна Третій Рейх Третій Рейх
Німеччина Німеччина
Flag of East Germany.svg НДР
Тип Збройні сили Німеччини
Роль повітряно-десантні війська
Чисельність

Вермахт Вермахт

Waffen-SS Ваффен-СС

Bundeswehr Kreuz.svg Бундесвер

У складі Люфтваффе Люфтваффе (1936–1945)
Bundeswehr Kreuz.svg Бундесвер1956)
Coat of arms of NVA (East Germany).svg ННА1956)
Річниці 29 січня 1936
Війни/битви

Окупація Судет
Друга Світова війна

Командування
Визначні
командувачі
Третій Рейх генерал-полковник Курт Штудент
Третій Рейх генерал парашутних військ Ріхард Гайдріх
Третій Рейх генерал парашутних військ Рамке Герман-Бернхард
Третій Рейх генерал парашутних військ Брауер Бруно
Третій Рейх генерал парашутних військ Майндль Ойген

Commons-logo.svg Медіафайли на Вікісховищі
Герман Герінг

Пові́тряно-деса́нтні війська́ Німе́ччини[1] (нім. Fallschirmjäger) — високомобільний елітний рід військ Збройних сил Німеччини, який складається з військових з'єднань, частин і підрозділів легкоозброєної піхоти, що призначені для доставки повітрям у тил противника та ведення активних бойових дій у його тиловій смузі. Вперше в складі Збройних сил країни парашутні підрозділи були створені всередині 1930-х років, однак чіткого розподілу між видами збройних сил визначено не було, тому війська входили як до складу Сухопутних військ, так й до складу Люфтваффе і Ваффен-СС. Після війни війська були утворені в складі сухопутних військ Збройних сил Німеччини.

За станом на 1 червня 2013 Збройні сили Федеративної Республіки Німеччини мають в складі Бундесверу одну дивізію спеціальних операцій (нім. Division Spezielle Operationen) та одну дивізію аеромобільних операцій (нім. Division Luftbewegliche Operationen).

Зародження й формування ПДВ Німеччини

Німецьке військове відомство на чолі командувачем Люфтваффе й міністром авіації Рейху рейхсмаршалом Г.Герінгом цікавилося розвитком парашутних частин в інших країнах ще з середини 30-х років. Потенціал нового роду військ якнайкраще вписувався в концепцію бліцкригу[2]: проведення блискавичних глибоких наступальних операцій із проривом у глибину розташування противника потужних танкових клинів із одночасним застосуванням повітряного десанту, який мав швидко захопити та утримувати до підходу основних сил стратегічні об'єкти — мости, укріплені райони, вузли зв'язку, важливі острови тощо.

Формування парашутних частин почалося практично одночасно як у сухопутних військах, так і у військово-повітряних силах Німеччині. 1 жовтня 1935 року поліцейський загін особистої охорони генерала Германа Герінга був переведений до складу Люфтваффе як окремий полк «General Göring»[3]. Таким чином, у складі полку «Генерал Герінг» був сформований 1-й піхотний (парашутний) батальйон, згодом розгорнутий у полк, який у свою чергу отримав назву 1-го парашутного. Очолив його майор Бруно Брауер, що згодом дослужився до чину генерала парашутних військ.

Родоначальник повітряно-десантних військ Німеччини генерал-полковник Курт Штудент

Значна кількість бійців нової частини були військовослужбовцями, що пройшли серйозне бойове загартування під час кровопролитної війни в Іспанії у складі відомого «Легіону Кондор».

Офіційно факт існування повітряно-десантної частини військово-повітряних сил був оформлений наказом міністра авіації Третього рейху Ерхарда Мільха та затверджений Герінгом 29 січня 1936 року. Водночас був оголошений набір до школи у Стендалі.

Важка фізична й стрілецька підготовка, недосконалість парашутних систем, численні травми при приземленні та навіть випадки загибелі внаслідок нерозкриття парашутів сприяли створенню неофіційних товариських стосунків між офіцерами й солдатами, формуванню особливої атмосфери належності до елітних частин і зміцненню моралі взагалі.

Погляди на застосування парашутних військ та початок їх формування

В основі усіх найбільших повітряно-десантних операцій, проведених німецькими десантниками, лежала головна ідея: спочатку атакувати у декількох місцях з повітря та створити кілька опорних пунктів, аби зламати зсередини систему оборони противника, перешкодити йому зосередити свої сили на одній ділянці та перерізати необхідні для оборони комунікації; в подальшому обрати один зі створених опорних пунктів, зосередити на ньому усі наявні сили, аби звідти вони потім розтікалися, подібно чорнильній плямі, доти, поки основний опорний пункт не зіллється з іншими та не поглине їх. Цій тактиці — «тактиці чорнильної плями» — німці віддавали перевагу в усіх повітряно-десантних операціях на противагу «тактиці килима», що застосовувалася союзниками та полягала в тому, що на місцевості, яка підлягала захвату, парашутисти від самого початку розкидалися рівномірно. «Тактика чорнильної плями» виправдала себе як у Голландії, так й на Криті.[4]

У липні 1938 року батько німецького десанту генерал-майор Курт Штудент отримав наказ створити першу боєздатну парашутну частину. Незважаючи на його належність до військово-повітряних сил, погляди Штудента на застосування повітряно-десантних військ спиралися на тактичні розрахунки армійського командування, у результаті чого Штудент активно виступив проти використання повітряного десанту виключно в якості диверсійних формувань.

До кінця 1939 року була сформована перша велика бойова одиниця — 7-а авіадивізія, командиром якої був призначений сам Штудент. Розгортання дивізії відзначило початок нового етапу в розвитку німецьких парашутних військ. Під час окупації Судет (осінь 1937 року) планувалося застосування дивізії Штудента. Однак, основне навантаження при десантуванні на чеську територію покладалося на парашутний батальйон сухопутних військ оберст-лейтенанта Р. Гайдріха, тимчасово підпорядкованого командуванню військово-повітряних сил.

Висадка десанту на Крит. Травень 1941

1 жовтня 1938 мав початися похід проти Чехословаччини, але до бойових дій так і не дійшло: «Мюнхенська змова» керівників Англії та Франції з Гітлером поставила чехів перед необхідністю капітуляції. Розчаровані німецькі парашутисти висадилися на чеській території 1 жовтня, лише аби взяти участь у процесі окупації знову придбаних територій.

На підставі вивчення досвіду Судетської операції парашутний батальйон сухопутних військ 1 січня 1939 року був переданий до складу Люфтваффе, й згодом був розгорнутий в 3-й парашутний полк) та в подальшому спрямований на формування 7-й авіадивізії. З цього часу набір особового складу, навчання, забезпечення й оперативне керівництво німецькими парашутистами повністю перейшли під контроль Люфтваффе.

У січні 1939-го приймається рішення про формування другого парашутного полку, командиром якого був призначений сам Гайдріх. Обидва полки досягли визначеного рівня бойової готовності до початку вторгнення в Норвегію навесні наступного року.

Десантування в ході Критської повітряно-десантної операції. Травень 1941

Друга створена дивізія — 22-а планерна — була звичайним піхотним з'єднанням, натренованим і екіпірованим для перекидання повітрям. Для штурмових операцій дивізія була не придатна й призначалася лише для швидкого посилення першої хвилі десанту у випадку захоплення парашутистами придатних для висадки майданчиків.

Таким чином, навесні 1940 року, після проведеної всебічної підготовки, німецькі збройні сили отримали у своє розпорядження потужний десантний компонент у складі 7-ої авіаційної (повітряної) і 22-ої піхотної (планерної) дивізій.

Бойові операції

Польща, Данія та Норвегія

Вперше німецькі парашутисти пішли в бій ще під час вересневої кампанії 1939 року. Щоправда, задіяні були тільки окремі десантні підрозділи, які закидалися в тил поляків з диверсійними й розвідувальними цілями (зокрема, у ході рейду через Віслу, коли парашутисти втратили кілька людей загиблими й пораненими у сутичці під містечком Воля-Гуловська). Основні сили повітряно-десантних військ, зосереджені на сілезьких аеродромах із завданням захвату мостів і інших важливих об'єктів, так і не отримали наказу на виліт до Польщі — темпи наступу моторизованих колон Вермахту виявилися настільки високими, що важливі об'єкти захоплювалися авангардами сухопутних військ без участі парашутистів.

Однак, справжнє бойове хрещення парашутисти отримали в ході норвезької кампанії («Навчання на Везері»).

На самому початку вторгнення до Скандинавії в справу вступив 1-й парашутний батальйон. Дві його роти мали захопити аеродром Форнебю неподалік столиці Норвегії Осло, і утримувати його до підльоту транспортних літаків з 163-ю піхотною дивізією на борту. 3-я рота повинна була захопити аеродромом Сола, головну базу норвезьких ВПС, а 4-а рота захопити два данські летовища у Ольборзі та Вординбурзький міст.

Вранці 9 квітня 1940 року розпочалася висадка десанту на територію Данії та Південної Норвегії. Й хоча практична реалізація завдань операції була дуже далека від запланованої, більш того німці зазнали великих втрат, однак задача була виконана. Набагато складніше та драматичніше розвивалися події в Північній Норвегії. В районі Нарвіка для деблокування гірських стрільців була скинута рота десантників. Однак, їх відразу ж виявили відступаючі норвезькі частини, які дали рішучу відсіч. Більша частина парашутистів загинула у збитих літаках. Ті, хто залишився у живих (близько 60 осіб), окопалися на схилі гори, яку повинні були захопити, та продовжували вести бій у складних умовах ще 4 доби, поки не скінчилися усі боєприпаси. Після чого десантники, яких на той момент лишалося 34, були змушені здатися у полон.

Бельгія та Голландія

При організації оборони розрахунок бельгійців ґрунтувався на тому, що німецька армія надовго зав'язне в павутині укріплень (подібно до того, як це трапилося у 1914-му), надавши англо-французьким військам час на стратегічне розгортання. Крім укріплень, на шляху німецьких військ простягалася мережа рік і каналів, обладнаних системою екстреного затоплення прибережних районів водою з Північного моря через шлюзи. Без оволодіння вищезгаданими переправами у недоторканому стані німці не змогли б витримувати заданий темп просування на захід, звідки тим часом підійшли б основні сили союзників — англо-французькі армії.

Водночас у німецькому Генштабі підсумки Першої світової війни пам'ятали занадто добре. Після завершення Норвезької операції усі парашутні частини були спрямовані на участь у двох самостійних десантних операціях у Північній Бельгії та Голландії, які за задумом певною мірою доповнювали одна одну. Усього в операції було задіяне 6800 парашутистів, яких десантували на різні ділянки фронту. До початку операції 7-а й 22-а дивізії були зведені до імпровізованої повітряно-десантної корпусної групи під загальним керівництвом командувача 2-м повітряним флотом генерала Альберта Кессельрінга.

Схема розташування фортеці Ебен-Емаль біля кордону
Форт Ебен-Емаль
Форт Ебен-Емаль після бою. 23 травня 1940
Німецькі парашутисти, які захопили неприступну фортецю

Ебен-Емаель

Вторгнення до Бельгії в травні 1940 року стало найбільш вражаючим тріумфом німецьких парашутистів. Під командуванням Штудента вони провели ретельно сплановану операцію з утворення пролому в системі потужних оборонних укріплень на бельгійському кордоні, що будувалася з урахуванням досвіду Першої світової війни. Її ядром був прикордонний напівпідземний форт Ебен-Емаель та потужні фортеці Льєж і Антверпен.

Гарнізон Ебен-Емаеля мав 18 артилерійських гармат, розміщених у бетонних казематах зі стінами двометрової товщини. Його східний фас становив одне ціле із набережною каналу, а три інші боки були оточені протитанковим ровом чотири метри завширшки. Озброєння форту складалося з 2-х 120-мм та 16-ти 75-мм гармат, а також значної кількості позицій із протитанковими засобами, мінометами та кулеметними точками. Гарматні башти у випадку бомбардування могли повністю спускатися під землю за допомогою електромоторів. Форт навіть мав захист від газових атак. Тому він міг стати міцним горішком на шляху будь-якої армії, особливо якщо врахувати, що збереження високих темпів наступу було основним фактором стратегії «бліцкригу». До того ж, гармати цього монстра інженерної ідеї прикривали три стратегічно важливих мости з Рурського басейну до бельгійського узбережжя: Вельдвезельтський, Вренховенський і Канський. Всі мости були підготовлені до вибуху, дистанційно керованому з КП Ебен-Емаеля.

Після детального обговорення ситуації, яка склалася, з полковником Брауером Штудент вирішив створити для захоплення форту Ебен-Емаель спеціальну штурмову групу на чолі з капітаном Вальтером Кохом (Walter Koch), для чого той отримав у своє розпорядження власну роту зі складу I/FJR 1 та саперну роту лейтенанта Вітціга (Witzig) з II/FJR 1.[3] Загальна чисельність групи склала 11 офіцерів, а також 427 унтер-офіцерів і солдат. При підготовці до виконання операції у таборі Хидельсхайм під Дессау був побудований точний макет форту в масштабі 1:1. Тренування на ньому проводилися протягом зими 1939.

Загін був поділений на 4 групи. Штурмова група «Granit» («Граніт»), чисельністю 85 чоловік, під командуванням сапера обер-лейтенанта Вітціга призначалася для безпосередньої атаки форту. Крім стрілецької зброї, на озброєнні цієї групи перебували чотири ранцевих вогнемети Flammenwerfen 40, трофейні польські 7,92-мм протитанкові рушниці UR wz.35, толові шашки й потужні саперні кумулятивні заряди вагою до 50 кг з бронебійністю до 210 мм. Цими зарядами німці мали намір вивести з ладу броньові куполи башти форту.[2]

Група «Сталь» була націлена на захоплення Вельдвезельтського мосту, група «Бетон» — Вренховенського мосту, група «Залізо» — Канського мосту. У випадку успішного оволодіння цими пунктами групам пропонувалося за будь-яку ціну утримувати їх до підходу основних сил. Всі акції повинні були здійснюватися за допомогою планерів — на відміну від Голландії, де планували здійснювати десантування парашутним способом. Це пояснювалося тим, що площа форту не перевищувала одного квадратного кілометра, й існувала необхідність прицільного десантування парашутистів, не витрачаючи часу на збір. Усе вирішували лічені секунди — більше часу бельгійці б не дали.

Рано-вранці 10 травня 1940 перед прибуттям планерів з десантом до району Ебен-Емаля німецька авіація скинула на форт велику кількість димових бомб, поставивши щільну завісу. Першими приземлилися групи «Бетон» і «Сталь», о 5:15 і 5:20 ранку відповідно. Вони більш-менш легко захопили свої цілі, але їхня радість була передчасною — весь день їм довелося відбивати люті контратаки бельгійців. Лише о 21:40 до них підійшли основні сили Вермахту й перейняли естафету.

В Ебен-Емалі знали про наступ німців, але вважали, що перебувають у безпеці — форт був далеко від лінії фронту.

Група «Граніт» була вишикувана на аеродромі о 3:30 ночі, а о 5:20 ранку Ю-52 відчепили 11 планерів DFS-230 над фортом. Висадка пройшло вдало — тільки 2 планери промахнулися повз форт. Бельгійці зовсім не очікували нічого подібного — навіть вогонь по планерах, які приземлилися на дах форту, не відкрили. Атака почалася без гаяння часу: планери ще не зупинилися повністю, як відкрилися двері й з них посипалися десантники зі зброєю та кумулятивними зарядами. З цього моменту для гарнізону Ебен-Емаль почалося справжнє пекло.

Німці перш за все завалили виходи з бункерів вибухами динамітних шашок, після чого розправилися з артилеристами, вкидаючи до амбразур та вентиляційний колодязів гранати. У броньових ковпаках проломи пробивали кумулятивними зарядами, потім діяли гранатами або вогнеметами. Гармати, що стирчали з укріплення, виводили з ладу, вставляючи усередину заряди вибухівки, які розпорювали стволи до казенної частини. Таким чином, на протязі лічених хвилин 7 казематів і 13 гармат, у тому числі усі 120-мм, були знищені. Все це відбувалося при мінімальній протидії захисників Ебен-Емаля — лише в одному місці парашутистів затримав кулеметний вогонь з бункера, але сусідня група ліквідувала його, зайшовши з іншого боку. Гарнізон Ебен-Емаль, якій багаторазово переважав німців за чисельністю (1200 чоловік) у відкритий бій з противником вступити не міг — усі виходи були зруйновані. О 5:40 командир групи передав по радіо: «Успішно досягли об'єкта атаки. Усе розвивається за планом.»

Бельгійські війська, дислоковані на околицях, оговталися та почали контратаку при підтримці гармат. Десантникам довелося сховатися в покинутих казематах, надавши літакам прикриття можливість самотужки розбиратися з атакуючими бельгійцями.

Німці протрималися у форті всю ніч з 10 на 11 травня, відсидівшись під землею, після чого до них підійшов на допомогу саперний батальйон. Одержавши підкріплення, німці почали штурм укриттів й гармат противника, що залишалися. Незабаром підійшли передові частини і форт капітулював, усього за 24 години від початку вторгнення до Бельгії, відкривши тим самим дорогу німецьким військам углиб країни.

Останній групі «Залізо» випала найважча доля. На момент їх приземлення міст був вже висаджений у повітря, а сама група потрапила під обстріл з останніх веж Ебен-Емаля. Підрозділ витримав декілька великих контратак, перш ніж о 23:30 до них підійшли передові частини Вермахту.[2]

Переправи через канал Альберта та більшість мостів протягом доби були взяті й збережені від руйнування, піхота й танки ринулися ними до відкритого французького кордону.

Голландія

На «фортецю Голландія», що рясніла зручними для оборони природними перешкодами, на кшталт рік, каналів і шлюзів, було вирішено скинути кілька десантів. Чисельність групи, виділеної проти Бельгії, не перевищувала 500 чоловік, у Нідерланди ж скинули учетверо більше парашутистів, не враховуючи 22-ої авіадивізії, що призначалася для посилення десанту першої хвилі. Основними цілями десанту були мости у Мурдейку та Дордрехті, а також аеродроми у Ваалхавені та Валкенбурзі. При плануванні німці не знали, що голландці зробили правильні висновки зі скандинавської кампанії й стягли у район Валкенбурга значні сили.

Захоплення аеродрому у Ваалхавені було дуже важливе тим, що саме на нього повинна була висаджуватися посадочним способом 22-а дивізія. Попри те, що парашутисти потрапили під вогонь безпосередньо під час приземлення, їм пощастило у ході короткого бою захопити свою ціль. Вони практично миттєво взяли мости й утримали їх до прибуття основних сил.

У Валкенбурзі усе склалося куди гірше. Голландці, що очікували нападу з повітря, відкрили вогонь по літаках парашутистів, коли ті з'явилися в зоні видимості. Втративши кілька десятків літаків, німці почали висадку другого ешелону посадочним способом, посадивши літаки біля аеродрому. Однак лісовий ґрунт аеродрому виявився занадто м'яким, аби витримати вагу транспортника. Смуга швидко заповнилася загрузлими літаками. Кілька літаків спробували сісти прямо на аеродромі, але посадочна смуга була загороджена в'язками колод, завбачливо встановленими голландцями. Після перекидання декількох літаків німці змушені були відступити. А через запеклий опір голландців довелося відступити й тим парашутистам, яким вдалося висадитися.

Відразу після захоплення Ваалхавена туди прибув Штудент, особисто взявши участь у бою. А 14 травня Голландія капітулювала. Захопити голландську королеву не вдалося — англійці евакуювали її на есмінці. В цілому операція вдалася — країна була захоплена у найкоротший термін. Були навіть захоплені новітні англійські винищувачі «Спітфайр». За іронією долі Штудент не зміг розділити тріумфу своїх людей — 14 травня його та групу офіцерів супроводження помилково обстріляли солдати з частини СС. Генерал був поранений у голову та відправлений до шпиталю у важкому стані.[2]

Таким чином, застосування повітряно-десантних військ у війні проти країн Заходу завершилася повним успіхом, досягнутим ціною невеликих втрат — 290 убитих, 480 поранених і 439 зниклих безвісти. Потужна підтримка з боку парашутистів стала основним фактором успіху бліцкригу. Головний висновок із цієї кампанії — фактором успіху був стрімкий підхід головних сил на допомогу частинам, які висадилися.

Успіхи 7-ї повітряної дивізії в Голландії та Північній Бельгії спонукали німецьке верховне командування збільшити чисельність парашутних військ. На початку літа 1940 року XI повітряний корпус (нім. Fliegerkorps XI) був перетворений на повітряно-десантний. У нього увійшли: колишня 7-а повітряна, а тепер повітряно-десантна дивізія у складі 1-го, 2-го й 3-го парашутно-піхотних полків, одного винищувально-протитанкового парашутного батальйону, однієї артилерійської парашутної батареї (згодом артилерійський парашутний дивізіон), одного парашутно-саперного батальйону й одного парашутного батальйону зв'язку. Ця дивізія була винятково парашутним з'єднанням. У корпус також увійшли 16-а піхотна дивізія сухопутних військ та штурмовий полк (нім. Luftlande-Sturmregiment), що був навчений як для дій з парашутом, так і для перекидання на планерах, і який підпорядковувався безпосередньо командуванню корпусу.

Командиром корпусу призначили Курта Штудента, якій повернувся до строю у січні 1941, з одночасним поданням останнього на отримання чину генерала парашутних військ: до того часу Гітлер, за свідченням міністра озброєнь Альберта Шпеєра, вважав Штудента «одним з найенергійніших воєначальників». На посаді командира 7-ої авіадивізії його змінив генерал-майор Вільгельм Зюсман (Suessmann).

Перед висадкою на Коринфський канал
Після захоплення каналу

Греція

Після скасування плану вторгнення в Англію парашутистів направили у квітні 1941 року на Середземноморський театр військових дій, де вони взяли участь у вторгненні в Грецію. Після розгрому об'єднаних англійських і грецьких сил, англійці відступали у південному напрямку — на півострів Пелопоннес, з'єднаний з материком вузьким перешийком Істм. Останній був перерізаний глибоким Коринфським каналом. Частини британців, що відступали, прагнули досягти Пелопоннесу раніше за німців і встигнути організувати на його узбережжі оборону, аби за будь-яку ціну закріпитися на материковій частині Греції — традиційній сфері британських інтересів. Тому англійці намагалися якомога швидше перейти через канал єдиним мостом, підірвати його та окопатися на іншому березі. У разі успішного здійснення цього плану вибити їх звіди було б практично неможливо — канал був занадто глибокий, а його високі береги, «одягнені» у граніт, не дозволяли швидко подолати цю природну перешкоду. До того ж, глибина каналу становила близько 30 метрів.

Виходячи з цього, німецьке командування вирішило зірвати план противника та «запечатати» його на півночі від Коринфського каналу, зайнявши перешийок раніше за англійців. В операції взяли участь 2 батальйони 2-го парашутного полку, які повинні були десантуватися на обидві сторони мосту.

Однак німці прийняли рішення про проведення операції занадто пізно — майже 25 000 британців до ранку 26 квітня встигли перейти міст, залишивши на ньому заслін з грецького та англійського батальйонів.

Проте, операція почалася 26 квітня 1941 о 5:00 ранку.

Взвод лейтенанта Ханса Тойзена (Teusen) 6-ої роти 2-го батальйону, який мав завдання щодо безпосереднього захвату мосту, о 4:30 завантажився на 6 планерів. Двома годинами пізніше бомбардувальники завдали удару по військах англійців, а о 7:40 шістка планерів DFS-230 під шквальним вогнем приземлилася на мосту. Парашутисти швидко впоралися з охороною, взявши 80 полонених і 6 гармат. Однак систему підриву мосту німці не стали виводити з ладу, розраховуючи у випадку невдалого результату операції підірвати його.

Тим часам 40 Ю-52 висадили десант на північних і південних берегах, з метою затримати противника та надати підтримку групі Тойзена. Операція була практично вже завершена, коли фортуна для німців раптом змінилася — по мосту раптово відкрила вогонь замаскована у двохстах метрах від нього 40-мм англійська зенітна гармата «Bofors». Від влучення одного зі снарядів здетонував укріплений на опорі мосту заряд вибухівки й міст звалився у воду разом з десантниками, що перебували на ньому. При вибуху загинуло багато людей Тойзена, а сам він був поранений.

Група парашутистів, яка залишилася в живих та була оточена переважаючими силами англійців, могла бути легко знищена. Але противник, сповіщений про появу у нього в тилу нових груп парашутистів, нервував.

Командир групи Тойзен використав сформовану ситуацію — зустрівшись з англійським офіцером, що очолював підрозділи біля мосту, він нахабно заявив, що його група є авангардом вторгнення, а незабаром очікується прибуття дивізії, підтриманої пікірувальниками Ю-87. Англійці повірили цій погрозі, в результаті поранений і обпалений Тойзен тріумфально прийняв капітуляцію гарнізону.[2]

Обидва парашутних батальйони тим часом теж не сиділи склавши руки — 2-й парашутно-десантний батальйон 2-го полку після довгого бою з противником, що постійно контратакував, зумів оволодіти містом Коринф з розташованою на його околиці авіабазою, створивши плацдарм для продовження наступу на південь.

Підсумком операції стало нагородження Тойзена Лицарським хрестом за захват плацдарму на південному березі Коринфського каналу. Втрати парашутистів склали 80 чоловік убитими й зниклими безвісти, 160 отримали поранення. Замість висадженого мосту за два дні сапери навели понтонну переправу, якою на південь ринулися німецькі танки. У полон потрапило близько 12 000 англійців і греків, але основним силам Британського експедиційного корпусу (близько 50 000 чоловік) вдалося вирватися на Крит.

Англійців просто витісняли з материку — у самому Пелопоннесі в полон потрапили тільки дві тисячі союзних солдатів, які не встигли евакуюватися; крім того, британці залишили в Греції практично все важке озброєння. Якби Гітлер, що особисто віддав наказ про висадку десанту, зробив це двома днями раніше, експедиційний корпус міг би опинитися повністю заблокованим на півночі від Коринфського каналу й потрапити в полон у повному складі, що знекровило б англійські сили на Близькому Сході й вплинуло на хід усієї Північно-африканської кампанії.

Однак на цьому тріумфальний марш німецьких парашутистів скінчився: попереду була Критська операція.

Десантники на Криті. Критська повітряно-десантна операція. Травень 1941
Десантники на Криті. Критська повітряно-десантна операція. Травень 1941
Десантники на Криті. Критська повітряно-десантна операція. Травень 1941
Десантники на Криті. Критська повітряно-десантна операція. Травень 1941
Нагородження учасників десанту на Крит. 9 липня 1941

Десант на Крит

У період з 20 травня по 1 червня 1941 німцями була проведена одна з найбільших операцій десантних військ — Критська повітряно-десантна операція.

Англійці зуміли вивезти з острова не більше 15 тис. чоловік. Безпосередньо англійці втратили 612 вбитих, 5135 полонених і 1224 поранених; новозеландці — 671 убитий, 2180 полонених і 967 поранених; австралійці — 450 убитих, 3000 полонених. Найбільші втрати понесли греки — з острова змогло евакуюватися лише 4 тис. чоловік з 11 тис.

На військових кораблях англійських ВМФ загинуло близько 2 тис. чоловік.

Втрати, понесені десантниками при висадці на добре укріплений острів з великим гарнізоном, що підготувався до відбиття нападу з повітря, практично знекровили війська Штудента: за два тижні боїв 7-а та 5-а дивізії й, крім того, корпусні частини XI авіакорпусу втратили 2 124 загиблими (у тому числі командира 7 пдд — генерал-лейтенанта Зюсмана, що загинув у планері, який розбився об скелі), 1 917 чоловік зниклі безвісти, 2 640 було поранено та 17 було захоплено в полон.

Усього за німецькими даними втрати склали: 6 698 чоловік. Командир десантно-штурмового полку генерал-майор Майндль одержав важкі поранення в груди й живіт, але згодом зумів повернутися до строю. Загальне зменшення особового складу досягло 40%. З майже 800 військово-транспортних літаків, що брали участь в операції, в строю лишилося 185. Було знищено 80 «Юнкерсів», ще кілька десятків не підлягало ремонту. Після завершення Критської операції 7-а дивізія була виведена до резерву і спрямована в зону Східного фронту на відпочинок і переформування. Приблизно в цей же час її перейменували на 1-ю парашутну.

Захват Криту привів до критичного ослаблення позицій Великобританії в басейні Середземного моря уперше з 1797 року. Крім того, це був один з найблискучіших успіхів повітряно-десантних військ взагалі. Але Гітлер заборонив надалі проводити великомасштабні десанти, враховуючи втрати, понесені десантниками. В одній зі своїх розмов з Куртом Штудентом Гітлер сказав:

Крит показав, що дні парашутистів закінчилися.

У результаті елітні війська опинилися не при справах і аж до кінця війни воювали як добірна піхота.

Остання велика операція німецьких повітряно-десантних військ дала могутній поштовх до народження аналогічних підрозділів в інших країнах, зокрема в Англії та США, де раніше до цього роду військ ставилися з презирством.

1941–1945

У період 1941 — 1945 німці сформували 14 парашутних дивізій1-ї по 11-у та з 20-ї по 22-у), три корпусних командування та навіть командування 1-ої парашутної армії, а також декілька окремих бригад, бойових груп і одну імпровізовану дивізію змішаного складу, створену в Північній Африці 1943 року, які здебільшого являли собою вже цілком традиційні загальновійськові з'єднання, слабко пристосовані для десантування з повітря. У новій для себе якості десантники боролися як і раніше вкрай непохитно, заслуживши поважне прізвисько «зелених дияволів», яким їх нагородили англійські та американські вояки.

Німецький парашутист. Кіровоград. Грудень 1943

Відповідну повагу з боку німецьких парашутистів продемонструвала перша ж їх зустріч віч-на-віч з десантниками противника. Під час висадки британського десанту в Тунісі деякі британці отримали серйозні травми та були відразу захоплені німцями. Замість того аби поводитися з ними, як того вимагала особлива директива Гітлера, яка прирівнювала будь-якого іноземного військовослужбовця, який спускався з парашутом, до злочинця й терориста, та підлягав негайному знищенню, німецькі десантники надали пораненим британцям медичну допомогу, залишили запаси їжі, води та сигарет і передали під варту.

Коли ж охоронці (військовослужбовці однієї з танкових дивізій) вирішили було виконати наказ Гітлера та розстріляти полонених, десантники знову взяли ув'язнених під свій захист. Командир десантного батальйону пішов навіть на те, що відправив британців у табір військовополонених в Італії, причому у супровідних документах нічого не говорилося про їхню належність до повітряно-десантних військ. Як наслідок, поранені в Тунісі британські десантники виявилися єдиними бійцями повітряно-десантних військ союзників, які потрапили в полон і залишилися в живих.

Наприкінці липня 1942 для дій в Африці була сформована так звана бригада Рамке в складі чотирьох посилених батальйонів, які також називалися «бойовими групами». Навесні 1943 року із залишків бригади Рамке була створена 2-а парашутна дивізія, що мала таку ж організацію, як і 7-а повітряна дивізія, перейменована тепер в 1-у парашутну дивізію.

Після цього німецькі стрільці-парашутисти знайшли собі застосування лише у вересні 1943 року. Це була не велика десантна операція одного з'єднання, а цілий ряд невеликих справ, які стали необхідними у зв'язку з висадкою десанту союзників у Сицилії та капітуляцією Італії.

Навесні 1942 року 7-а дивізія, що використовувалася як звичайна піхота під час блокади Ленінграду, зазнала значних втрат, у тому числі й серед останніх учасників захоплення Криту, та була відправлена на південь Франції на переформування. 1-а парашутна дивізія, як вона стала тепер називатися, перейшла під прямий контроль верховного командування й відправилася в Італію, де так і не змогла перешкодити наступу союзників, втративши до дев'яти десятих свого особового складу. 3-й та 4-й її полки були передислоковані спочатку на Сицилію, а дедалі до континентальної Італії, для того щоб перешкодити висадці там союзних військ на Салернському плацдармі.

3-й парашутно-десантний полк брав участь у цих бойових діях разом з іншими частинами 1-ої парашутної дивізії. Одна бойова група 2-го парашутно-піхотного полку відразу ж після капітуляції Італії атакувала з повітря ставку італійського верховного командування у Монтеротондо. Друга бойова група раптовим ударом з повітря захопила острів Лерос в Егейському морі, а інші зайняли також острів Ельбу.

Німецькі десантники перед посадкою на борт Ю-52. Додеканеська кампанія. Листопад 1943
Десантники з кулеметом MG-42. Сицилія. 1943
Німецький десантник з «Панцерфаустом». Нормандія. 1944

12 вересня одна з рот 7-го полку у ході проведення операції «Дуб» разом із загоном командос оберштурмбанфюрера СС Отто Скорцені висадилися на планерах у високогірському районі Гран-Сассо та звільнила Муссоліні з ув'язнення у готелю «Кампо Імператоре».

1-а парашутна дивізія, що залишилася після боїв під Салерно в Італії, розгорнулася на лінії Густава. Втративши в боях та під бомбардуваннями до дев'яти десятих свого складу, десантники утримували монастир Монте-Кассіно до 17 травня 1944, коли отримали наказ відступити слідом за залишками інших частин.

6 червня 1944 року, коли союзники висадилися у Нормандії, 3-я та 5-а парашутні дивізії були перекинуті до Франції, де 3-я зайняла позиції у Сен-Ло, а 5-а — між Мортанем і Аржантаном. До 11 червня для посилення оборони Бреста зі Східного фронту була підтягнута й 2-а парашутна дивізія. Переформована після нормандських боїв, вона потрапила в Рурський котел, де боролася до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.

У грудні 1944 року, коли результат війни був уже вирішений і боротьба велася на німецьких кордонах, німецькі парашутисти повинні були провести ще одну й цього разу останню операцію. У ході наступу в Арденнах одна бойова група, створена спеціально для цього випадку, отримала завдання зайняти проходи через важкодоступний гірський район Ейфель на дорогах Верв'є— Мальмеді й Ейпен — Мальмеді, аби забезпечити просування з'єднань 6-й танкової армії СС, яка наступала на Льєж. Тільки чверті всієї бойової групи, що вилетіла з району Падерборна, вдалося досягти місця висадки. Ця невелика група людей, що загубилася в лісах, запекло боролася там протягом цілих шістьох днів доки не закінчилися боєприпаси і продовольство й солдати самі не змушені були розсіятися.

Усього в ході другої світової війни близько 54 449 парашутистів загинуло та близько 8 000 зникло безвісти.

За часи Другої світової війни 134 десантники були удостоєні звання кавалерів Лицарського хреста Залізного хреста — 24 за участь в операціях на Заході, 27 — за Критський десант. Зі 134, 15 отримали Лицарський хрест з дубовими листами, 5 — з дубовими листами та мечами й один з дубовими листами, мечами та діамантами.

Парашутна частина військ СС

У ході Другої світової війни було зроблено декілька спроб створити парашутну частину військ СС. Причому основним поштовхом для прийняття такого рішення послужила операція з порятунку Муссоліні восени 1943.

Повне найменування даного підрозділу було «500-й парашутно-десантний батальйон СС» (нім. SS Fallschirmjagerbatallion 500). Перший командир — штурмбанфюрер СС Герберт Гільхоффер. У десант набиралися винятково добровольці, у тому числі і з числа військовослужбовців СС, засуджених за дисциплінарні вчинки.

Батальйон складався з п'яти рот — три піхотні, рота важкої зброї й штабна рота. Загальна чисельність — 1000 чоловік.

У листопаді 1943 особовий склад приступив до повітряно-десантної підготовки в містечку Мадарушка-Баня, біля Сараєво, і після завершення навчання батальйон протягом трьох місяців брав участь у боях проти партизанів на території Югославії.

Німецькі парашутисти

У середині квітня 1944 у батальйоні з'явився новий командир — гауптштурмфюрер СС Курт Рибка й почалася підготовка до антипартизанської повітряно-десантної операції «Хід конем». Основна мета операції — знищення штабу партизанського руху в Югославії й особисто маршала Йосипа Броз Тіто. Це була велика військова операція — крім парашутистів у ній брали участь частини 1-ї гірсько-піхотної дивізії, 7-ї дивізії СС «Принц Ойген», 92-й піхотний полк, хорватська піхотна дивізія, частина з'єднання «Бранденбург-800». Необхідність застосування десанту полягала у тому, що ціль, тобто штаб розташовувався у важко доступній місцевості, причому укріпленій та насиченій партизанами.

Операція почалася 25 травня 1944. Десантування здійснювалося двома хвилями: перша хвиля (загальна кількість 314 чоловік) висаджувалася на парашутах і готувала плацдарми для посадки планерів DFS-230 з десантом другої хвилі (близько 400 чоловік). Але операція не досягла своєї мети. Штаб партизанського руху Югославії уцілів. Втрати парашутистів СС склали 400 чоловік.

29 червня 1944 батальйон був перекинутий на Східний фронт. Планувалася операція із захоплення острова Ааланд. Згодом ця операція була скасована. Після цього батальйон переведений під Нарву до складу 3-го танкового корпусу СС.

У Прибалтиці батальйон прийняв активну участь у боях. Особовий склад застосовувався як танковий десант в атаках на шосе Каунас-Вільнюс з метою прориву до оточеного у Вільнюсі 11-го армійського корпусу та забезпечення його евакуації. Важкі бої на підступах до литовської столиці, у яких брав участь батальйон, дозволили німцям деблокувати й вивести війська, що перебували там. Втрати батальйону були величезні — у строю залишалося лише близько 90 чоловік. Після декількох днів відпочинку, у вересні 1944, залишки батальйону брали участь у боях у районі міста Мемеля (Клайпеда) з метою призупинення наступу Радянських військ.

15 жовтня 1944 частина особового складу цього підрозділу під командуванням Отто Скорцені була задіяна в операції «Панцерфауст», у результаті якої угорський регент адмірал М. Хорті був зміщений і Угорщина залишилася союзником рейха.

У грудні 1944 частина підрозділу брала участь в операції «Грейф» («Захват») в Арденнах знову під командуванням О. Скорцені. Усього в ній брало участь понад 3 тисячі есесівців, переодягнених, у порушення міжнародних правил, в американську військову форму. Команда була забезпечена танками, американськими вантажівками й джипами. Їй ставилося завдання, вклинившись у бойові порядки противника, сіяти паніку серед союзників і робити диверсійні акти. Однак дана операція не мала істотного впливу на хід військових дій.

Після Арденн, у березні 1945, батальйон брав участь у боях на Одерській ділянці Східного фронту, у районі Шведт-Цеден. У квітні батальйон був виведений з передової у зв'язку з великими втратами. На останньому етапі війни частина фахівців-десантників батальйону була залучена до підготовки особового складу диверсійних загонів проекту «Цепелін».

Основна ж частина залишків батальйону знайшла свій кінець в оточеному Берліні.

Повоєнний розвиток

ПДВ ФРН

Повітряно-десантні війська ФРН почали відновлюватися тільки після 1956 року, коли Західній Німеччині знову дозволили мати збройні сили; спочатку у вигляді бригади, яка незабаром збільшилася до розмірів дивізії. У 1958 році дивізія ця зайняла своє місце в структурах НАТО. Дивізія, загальною чисельністю 9430 військовослужбовців, складалася з 25-ї, 26-ї і 27-ї парашутно-десантних бригад (по 2800 чоловік) і однієї резервної. Кожна бригада складалася з чотирьох парашутно-десантних батальйонів (чисельністю по 498 чоловік), батальйон — з п'яти рот (рота штабна і постачання, 3 парашутно-десантні та 1 протитанкова роти). До складу дивізії входили також три спеціалізовані роти, практично ідентичні аналогічним формуванням американських рейнджерів і з тими ж функціями. У роки «холодної війни» перед повітряним десантом («Luftlande») ставилися чисто оборонні завдання. У випадку початку війни німецькі десантники повинні були затримати просування дивізій країн Варшавського пакту вглиб території країн НАТО.

Вони, втім, зберігали статус елітних підрозділів бундесверу, хоча жодного разу не брали участі у жодній бойовій операції.

Меморіал десантникам, які загинули під час боїв у Італії. 1943

Повітряний десант НДР

Попри те, що Національна народна армія Німецької Демократичної Республіки (нім. Nationale Volksarmee) стала формуватися ще в 1956 році, перший підрозділ ПДВ, 5-й парашутний батальйон (Fallschirmjager Bataillon) чисельністю в 250 чоловік з'явився в її складі лише 1962 року.

Підготовкою бійців нової частини займалися радянські фахівці (під контролем яких перебувала у той період уся армія Східної Німеччини) і декілька ветеранів Другої світової війни. За 10 років назва батальйону мінялася двічі — спочатку він був перейменований у 2-й батальйон, а в 1973 році був названий на честь німецького героя-комуніста та став відомий як 40-й повітряно-десантний батальйон «Віллі Зангер» (нім. 40.Willi Sanger Fallschirmjager Bataillon).

Батальйон, що базувався в Проро (на острові Рюген у Балтійському морі), розглядався як одна з найбоєздатніших частин країн Варшавського договору. Підрозділ підпорядковувався безпосередньо міністрові оборони Східної Німеччини. У 70-і роки бійці батальйону брали участь практично у всіх закордонних операціях радянського блоку (зокрема у Сирії, а в 1979 році в Ефіопії), а також служили військовими радниками в ефіопських повітряно-десантних частинах. Існує інформація про те, що фахівці саме цього батальйону організовували й налагоджували роботу служб радіозв'язку в Лівії, Ефіопії й Анголі. На відміну від інших повітряно-десантних частин Варшавського блоку, 40-й батальйон, у завдання якого входила в першу чергу чисто розвідувальна й диверсійна діяльність у тилу військ НАТО, ніколи не мав у своєму розпорядженні важкого озброєння. Для виконання вищезазначених завдань бійці батальйону після висадки повинні були розділитися на команди по 4-12 чоловік, переодягнених у форму Бундесверу, і діяти рішуче й без усяких церемоній, подібно командос Скорцені часів Другої світової війни.

Підготовка бійців батальйону носила досить інтенсивний характер. Особлива увага при цьому приділялося фізичній підготовці й удосконалюванню навичок диверсійної діяльності.

Див. також

Відео

Примітки

  1. Дослівно: Парашутно-піхотні війська Німеччини. нім. Аудіо Fallschirmjägerопис файлу від нім. Fallschirm — парашут та нім. Jäger — піхотинець, єгер, мисливець
  2. а б в г д Ненахов Ю. Войска спецназначения во второй мировой войне. — Мн.: Харвест, М.: ACT, 2000. (рос.)
  3. а б Брюс Кверри ГЕРМАНСКИЕ ПАРАШЮТИСТЫ 1939-45 Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «kverri» визначена кілька разів з різним вмістом
  4. Проф. Хейдте: Парашютные войска во Второй мировой войне. (рос.)

Література

Посилання