Сполучені Штати Європи

Погруддя Віктора Гюго в Бурбонському палаці (Національна асамблея) в Парижі. На задньому плані — цитата з його промови на Третьому конгресі з миру (Париж, 1849): «Прийде день, коли ці два велетенські об'єднання, Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, повернуться обличчям одне до одного і через океан простягнуть одне одному руки»[1][2][3]

«Сполучені Штати Європи» — проект і гіпотетична ідея об'єднання всіх країн на Європейському континенті в наддержавне об'єднання. Вона існувала на протязі багатьох віків і в найрізноманітніших формах: від монархічного, дворянсько-аристократичного і пан'європейського бачення до марксистської, соціальної і зрештою демократичної ідеї створення «Сполучених Штатів Європи» як федерації народів Західної Європи[4]. Слугувала основою для розвитку німецької концепції про «Центральну Європу» («Mitteleuropa») і майбутнього Європейського союзу. У різний час за ідею об'єднання країн на європейському континенті висловлювалися відомі політики, монархи і громадські діячі: Наполеон I, Вільгельм II, Вінстон Черчилль, Валері Жискар д'Естен, Мартін Шульц.

Історія

Ранні згадки

Ідеї об'єднання територій європейського континенту під одноосібним правлінням мають багатовікову історію. Гегемонія Римської імперії, імперія Карла Великого та Священна Римська імперія являються яскравими прикладами тому. На початкових етапах зародження цієї ідеї ніхто не розглядав під процесом об'єднання співтовариства та коллективного управління. Головною метою було лише прагнення до примноження територий. З часом під цілью до об'єднання почали розглядати релігійну цілісність, як противагу мусульманським державам, а згодом і протестанським[5].

Подальшого розвитку ідея щодо європейського об'єднання набула в епоху Просвітництва, коли вона остаточно пеерстала ототожнюватись з релігійною складовою. На зміну прийшли нові погляди та концепції гуманізму, демократії. Таклж у цей період значного поширення набули ідеї, пов'язані з розробкою проектів забезпечення миру в Європі, реалізація яких потребувала створення загальноєвропейських інституцій. Цікавим у світлі цих прагнень є постать американського колоніста та релігіозного діяча — Вільяма Пенна. І якщо у Новому світі він пропагував ідеї об'єднання колоній під егідою християнства, то для держав Європи пропонував організацію Європейської ліги або конфедерації за участю Московії і Туреччини з метою забезпечення миру на континенті. Саме він вперше висловив думку про те, що об'єднані інститути загальноєвропейського союзу повинні мати певні права стосовно європейських держав. Пенн виклав свої погляди на структуру та функціонування організації в «Есе про сучасний і майбутній мир в Європі» (англ. An Essay towards the Present and Future Peace of Europe, 1693), в якому передбачив можливість організації Європейської ліги або конфедерації з метою забезпечення миру на континенті[6]. За основу нової європейської структури він використав досвід генеральних Штатів у Республіці Об'єднани провінцій, де працював та проповідував деякий час. Серед головних ідей Пенн видвинув створення генеральних штатів, реформування держав у провінції, міста утворюють органи виконавчої влади — провінційні Генеральні штати та інше[7].

Ще далі у своїх роздумах дійшов французський публіцист — Шарль де Сен-П'єр[en]. В своїй роботі «Проект збереження вічного миру в Європі» (фр. Projet pour rendre la paix perpétuelle en Europe, 1713) він не тільки запропонував свій варіант об'єднання, але й провів глибокий аналіз поняття європейської єдності, що, на його думку, була заснована на використанні політичної і правової спадщини (Кодекс Феодосія, закони Юстиніана і Священої римської імперії), спільності нравів, звичаїв, релігії, науки і знань. Все це і являється тим, завдяки чому Європа представляє собою ідеальне зібрання народів, що об'єднуються не лише назвою, але й реально представляють справжню спільноту, на відміну від Азії і Африки[8][9].

XIX сторіччя

Гасло про Сполучені Штати Європи іноді приписують Наполеону I: перебуваючи у вигнанні на острові Святої Єлени він розмірковував про «велику європейську сім'ю» під управлінням на кшталт «американського Конгресу», а також про «конфедерацію великих (європейських) народів»[10].

На Третьому конгресі з миру[en] в Парижі 21 серпня 1849 року письменник і громадський діяч Віктор Гюго представив проект нового устрою в Європі, в якому порівнював діяльність Сполучених Штатів Америки і Сполучених Штатів Європи. У своїй промові він відзначав, що «Сполучені Штати Європи і Сполучені Штати Америки співпрацюватимуть, скріпивши рукостискання через океан»[11]. Ідея Гюго знайшла своїх прихильників, і пізніше в Європі з'явилися регіональні об'єднання, чия діяльність була спрямована на міжнародне співробітництво у напрямку європейської інтеграції. У Берні був налагоджений випуск інформаційного журналу під однойменною назвою — «Сполучені Штати Європи». У 1867 році в Женеві була заснована «Міжнародна ліга миру і свободи». До неї увійшли представники різних країн і суспільних верств, серед яких найбільш помітними фігурами були: Гюго, Бакунін, Огарьов, Мілль і Гарібальді. Саме Гюго виступив ініціатором створення такого союзу, запропонував свої послуги в підготовці ідеологічної основи та 4 вересня 1868 року в відкритому листі заявив, що республіка СШЄ вже існує з юридичної точки зору. Подальшим планам завадила війна, яка відбувалася між Пруссією і Францією в 1870—1871 роках. В розумінні Гюго оновлена Європа в недалекому майбутньому могла б виглядати наступним чином[12]:

  • форма правління буде обрана виходячи з того, яка держава стане основою для майбутніх Сполучених Штатів Європи (якщо Пруссія — імперіалістичний, якщо Франція — республіканський лад);
  • відсутність внутрішніх кордонів;
  • бездефіцитний бюджет;
  • вільне внутрішнє переміщення жителів;
  • свобода слова і віросповідання.

Російський мислитель і революціонер Михайло Олександрович Бакунін у своїх роздумах заглибився ще більше і головною проблемою на шляху втілення ідеї єдиної Європи бачив націоналізм: «Ми повинні раз і назавжди залишити помилковий принцип національності, винайдений останнім часом деспотами Франції, Росії та Пруссії для найвірнішого придушення верховного принципу свободи. Національність не принцип; це законний факт, як національність…Всякий, щиро бажаючий миру і міжнародної справедливості, повинен раз і назавжди відмовитися від усього, що називається славою, могутністю, величчю батьківщини, від усіх економічних і пихатих інтересів націоналізму…Загальний мир буде неможливий, поки існують нинішні централізовані держави. Ми повинні, отже, бажати їх розкладання, щоб на руїнах цих єдностей, організованих зверху вниз деспотизмом і завоюванням, могли розвинутися єдності вільні, організовані від низу до верху вільною федерацією спільнот в провінції, провінцій в нації, націй в Сполучені Штати Європи»[13].

В період з 5 по 8 червня 1900 року в Парижі відбувся з'їзд членів «Товариства колишніх і теперішніх учнів вільної школи політичних наук в Парижі», який був присвячений 25-річчу цього товариста. Під час цього з'їзду розглядалися наступні питання: Сполучені Штати Європи, фінансовий стан Європи за останні 50 років, а також способи управління колоніями, особливості та методи викладання політичних наук. Захід мав характер закритого з метою не допустити до участі «уми оригінальні», а дебати між учасниками були науковими та академічними. Головним доповідачем на тему ідеї створення Сполучених Штатів Європи був Анатоль Леруа-Болье, а також чотири доповідачі — юристи за фахом. Вони висували на перший план життєву необхідність створення такого об'єднання країн Європи. Опонентом їм виступив Лефебюр, який був скептично налаштований проти цієї ідеї, вважаючи міжнаціональну ворожнечу народів Європи як непереборні перешкоди на шляху реалізації такої мети. Також, він прямо вказує на відсутність загальноєвропейської ідеї для об'єднання. У кінцевій частині автори прийшли до наступних висновків[14]:

  • між країнами Європи безумовно існують спільні інтереси;
  • питання політичного характеру поступаються проблемам економічного і соціального характеру;
  • питання про створення Сполучених Штатів Європи — передчасне, оскільки європейські народи не зможуть відмовитися від національності і незалежності.

При цьому сам автор доповіді висловився, що створення «Сполучених Штатів Європи» за зразком США — малопідходяще. Володіючи віковою історією і традиціями, країни Європи більше могли б втратити, ніж придбати від такого об'єднання. Тому найкращим прикладом міг би послужити Німецький союз до 1866 року або Швейцарський союз[en] до 1848 року. Показовим є те, що Леруа-Болье свідомо відстоював ідею виключення Англії і Росії з передбачуваного союзу. Відносно останньої він відгукувався так: «Її традиції, установи, політичний устрій, народний дух, навіть сама природа — відокремлюють її від Заходу. У ній немає того почуття західної солідарності, яке пов'язує між собою, навіть при всіх їхніх відмінностях, німецький і романські народи»[15].

XX сторіччя

Вільгельм II — єдиний монарх у Європі, який відстоював ідею створення «Сполучених Штатів Європи» на противагу США

Надалі ця ідея отримала розвиток в середовищі соціал-демократів. Гасло про створення республіканських Сполучених Штатів Європи, як противаги спілкам і військовим блокам, був предметом дискусії на конференції РСДРП в лютому—березні 1915 року в Берні[16].

Затятим прихильником створення «Сполучених Штатів Європи» був імператор Вільгельм II. Як зазначав у своєму щоденнику Еміль Ратенау[ru]: «План кайзера: Сполучені Штати Європи проти Америки і, на його думку, турки та англійці підтримають цю ідею і приєднаються. П'ять держав, включаючи Францію, цілком можуть створити дещо. Якийсь оборонно-наступальний союз». Надалі у Вільгельма II з глобальної ідеї єдиної Європи дозрів план створення Троїстого союзу — між Німеччиною, Францією і Великобританією. Цими ідеями він поділився з австрійським міністром закордонних справ графом Берхтольдом. І навіть після 4 серпня 1914 році ідея об'єднання Європи все ще здавалася кайзеру реальною[17].

Скептичну позицію зайняв лідер більшовиків Володимир Ленін. Він і його партія виступала з викриттям задуму про мирне об'єднання капіталістичних країн у політичному маніфесті ЦК РСДРП «Війна і Російська соціал-демократія», опублікованому в газеті «Соціал-демократ» від 1 листопада 1914 року. У статті говорилося, що гасло «Сполучені Штати Європи» безглузде і брехливе поки за допомогою революції не будуть позбавлені влади німецькі, австрійські та російські монархи. У наступній статті «Про гасло Сполучених Штатів Європи» від 23 серпня 1915 року у тій же газеті, Ленін прямо вказує, що при капіталізмі в Європі таке об'єднання або неможливе, або реакційне[18][19]. Лев Троцький виступив із заявою, що «по закінченню війни я бачу Європу відтворену не дипломатами, а пролетаріатом, — Федеративна республіка Європи — Сполучені Штати Європи — ось, що повинно бути створено. Економічна еволюція вимагає скасування національних кордонів. Якщо Європа залишиться розділеною на національні групи, тоді імперіалізм знову почне свою роботу. Тільки Федеративна республіка Європи може дати світові мир»[20].

Маловідомим для широкого загалу залишається той факт, що ідея об'єднання країн на континенті в Сполучені Штати Європи була основою програми Німецької робітничої партії з якою вони йшли на вибори до Рейхстагу[ru]. Головними авторами були Ервін Штреземан та Арістид Бріан, бачення та пропозиції яких були прийняті націонал-соціалістами. Гітлер пасивно виступав проти цієї ідеї, вбачаючи в ній загрозу для концентрації одноосібної влади в своїх руках. І згодом, прийшовши до влади, назавжди поховав проект Сполучених Штатів Європи протиставлячи йому імперську форму з провідною ролю Німеччини. Навідміну від нього Грегор Штрассер, що вважався провідним лідером партії, був послідовником реалізації задуму про створення СШЄ, але в боротьбі за владу його вбили під час так званої «ночі довгих ножів»[21].

Паралельно зі сходженнім до влади Гітлера увага тогочасного суспільства була прикута до чехословацького філософа, політичного діяча і першого президента Чехословаччини — Томаша Гарріга Масарика. Саме він у той період уособлював собою головного борьця за створення Сполучених Штатів Європи. Ще наприкінці 20-х років минулого сторіччя Бернард Шоу в своєму інтерв'ю газеті «Таймс» прямо вказував на кандидатуру Масрика на посаду президента майбутніх СШЄ[22]. Сам Масарик у 1935 році говорив про те, що якби він був значно молодшим, то сконцентрував всі свої сили на реалізацію цього проекта і прямо наголошував, що саме Німеччина під управлінням Гітлера стоїт перепоною на цьому шляху[23].

Вінстон Черчилль висловлювався за ідею створення наддержавного утворення в Європі. У своїй статті «Сполучені Штати Європи» в американській газеті Saturday Evening Post від 15 лютого 1930 року він чітко виклав позицію про необхідність втілення в життя цієї ідеї. Надалі, звертаючись до членів свого кабінету, Черчилль писав: «Як це не важко зараз сказати, я думаю, що європейська сім'я народів може діяти одностайно під керівництвом Ради Європи. Я сподіваюся в майбутньому на створення Сполучених Штатів Європи»[24].

Подальший розвиток цей проект отримав за часів Другої світової війни. Ув'язнені Альтьєро Спінеллі і Ернесто Россі, перебуваючи у в'язниці на острові Вентотене[ru], створили документ, який отримав згодом назву «Маніфест Вентотене». Після завершення роботи в липні 1941 року маніфест почали поширювати серед італійського опору. Саме він став свого роду програмою для Руху за федеративну Європу. Цим документом італійські революціонери мали намір об'єднати європейські країни в єдину федерацію Сполучених Штатів Європи і тим самим запобігти можливим новим війнам на континенті. Виходячи зі змісту маніфесту, єдність між країнами і народами Європи може бути досягнуто тільки зверху, за допомогою єдиного політичного руху[25][16].

У своїй знаменитій промові під час виступу 19 вересня 1946 року в Цюриху Вінстон Черчилль прямо заявив про необхідність «поновлення європейської сім'ї» і наполягав на «союзі переможців і переможених». У цьому союзі роль лідерів і головних партнерів відводилася Німеччини і Франції. Під час цього з'їзду в Цюриху лідери Руху Опору і європейські федералісти сформували наступні завдання для реалізації нового союзу[26]:

  • забезпечення миру і безпеки в Європі;
  • ліквідація кордонів між країнами Європи;
  • оздоровлення економіки країн Європи;
  • симетрична відповідь на об'єднання країн Східної Європи під керівництвом Радянського Союзу.

У своїй статті «A United States of Europe?» від 1948 року Джеймс Фулбрайт намагався проаналізувати та виділити причіни, через які країни Європи до сих пір не змогли об'єднатися. Серед головних перепон на цьому шляху він виокремив наступні: страх європеців перед змінами та відмовою від національної самоідентичності і патріотизму; намагання недопустити возвеличення та гегемонії Німеччини; мовне різноманіття; политична воля та ідеологія направлена більше на самоізоляцію аніж на співтовариство; культурна ріноманітність; відсутність релігійної одноманітності та явний поділ Європи на Західну та Східну за релігійними вподобаннями[27].

В часи загострення протистояння між США та Радянським Союзом, один з епізодів якого призвів до «карибської кризи», Джордж Кеннеді виступи з ідеєю підтримки створення Сполучених Штатів Європи. В одній зі своїх промов у липні 1962 року він виразив сподівання на майбутні тісні зв'язки між СШЄ та США, що врешті решти стало б «атлантичною співпрацею». Незважачи на прагнення до вза'ємної рівності та партнерства в економіці, культурі та політиці, в баченні Кеннеді лише за США мало б залишитися право володіти та використовувати ядерну здрою[28].

Сполучені Штати Європи згідно з проектом Хайнекена

У 1992 році голландський бізнесмен Фредді Хайнекен[en] після консультацій з істориками Лейденського університету Хенком Весселінгом[en] і Вімом ван ден Дулем[nl] видав брошуру «Сполучені Штати Європи, Євротопія?». У своїй роботі він висував ідею створення Сполучених Штатів Європи як конфедерації 75 держав, що були б сформовані за етнічним і лінгвістичним принципом з населенням від 5 до 10 мільйонів чоловік у кожній[29]. Робота Хайнекена сподобалася навіть Джорджу Бушу (старшому), на той час віце-президенту США. Він відгукнувся про неї, як про «інноваційну та інтригуючу брошуру»[30]. Хейнекен вважав, що таким чином більш нечисленні нації будуть більш керованими в епоху після закінчення холодної війни. Примітним є те, що в своїй роботі від 1992 року автори теоретично розділили територію Югославії і Чехословаччини, які, з часом, розпалися практично ідентично описуваному сценарію брошури[31].

XXI сторіччя

У 2002 році колишній президент Франції Валері Жискар д'Естен надав перший проект доповіді «Конвенції про майбутнє Європи». У своєму документі він пропонував перейменувати Європейський союз в Сполучені Штати Європи або навіть Єдину Європу[32]. Передбачалася зміна структури ЄС в конфедерацію держав з розширення до 30 членів і подальшим перейменуванням. Всі громадяни повинні були визнати себе європейцями і бути наділені подвійним громадянством: отримати європейське і зберегти своє національне. У проекті доповіді також пропонувалася ідея створення Конгресу народів Європи, в який увійшли б члени Європейського парламенту та національні парламентарі[33]. Цей орган не був би наділений законодавчою владою, але в його завдання входив би контроль за стратегічним напрямком розвитку. Було прямо вказано на можливість створення постійної посади президента Ради Європи, президентів держав конфедерації і глав урядів. Доповідь д'Естена був підтриманий такими країнами, як: Великобританія, Франція та Іспанія[34][35].

У 2017 році лідер соціал-демократів Німеччини Мартін Шульц закликав створити Сполучені Штати Європи до 2025 року. Згідно з його пропозиції договір про заснування повинен бути представлений державам-членам ЄС для ратифікації, де противники створення автоматично повинні будуть покинути склад[36]. Реалізація на 2025 рік була вибрана не випадково — саме на цю дату випадає сторіччя з моменту, коли соціал-демократи вперше висловилися за цю ідею[37]. У 2017 році під час вибіркових опитувань населення різни країн Європи щодо ідеї створення СШЄ були виявлені наступні результати: Німеччина (30 % — за, 33 % — проти), Франція (28 % — за, 26 % — проти), Данія (12 % — за, 48 % — проти), Фінляднія (13 % — за, 48 % — проти), Швеція (13 % — за, 56 % — проти), Норвегія (12 % — за, 55 % — проти)[38].

Конспіраційна версія

З конспіраційної точки зору ідея створення Сполучених Штатів Європи приписується таємним організаціям і товариствам. У цьому контексті, таке об'єднання під керівництвом масонів розглядається як протиставлення християнським державам Європи, згуртованих колись в рамках Священної Римської імперії. Згадується, що ті ж масони в «Альманасі франкмасонства» від 1884 року висловили сподівання про якнайшвидше перетворення різноманіття країн на континенті в єдину Республіку Сполучених Штатів Європи. При цьому, Європейський проект постає всього лише як передвісник Сполучених Штатів Світу[39].

Примітки

  1. Виктор Гюго — Речи на конгрессе мира в Париже 1849. antimilitary.narod.ru. Архів оригіналу за 2017-06-02. Процитовано 2017-12-11. 
  2. Смолина, 2016, с. 39
  3. Ферхофштадт, 2007, с. 68
  4. Віднянський, 2009, с. 4
  5. Яковюк, 2013, с. 4,6
  6. Окладна, М. Г. Ідеї розбудови наднаціональної Європи в політико-правовій думці ХVІI – початку ХХ ст (uk). Процитовано 2018-06-07. 
  7. У. Пенн / / Трактаты о вечном мире / сост. И. С. Андреева и А. В. Гулыга. — СПб.: Алетейя, 2003. — С.115 — 13
  8. Яковюк, 2013, с. 35
  9. Андреева, 2003, с. 139-141
  10. Душенко, 2017, с. 166а
  11. Геффернен, 2011, с. 58-59
  12. Барышникова, 2016, с. 397
  13. Бакунин, 2017, с. 32
  14. Камаровский Л. А. Соединённые Штаты Европы (По вопросу о международной организации Европы). Ст. 1-3, 9-10. 
  15. Чубарьян, 2006, с. 225-226
  16. а б Чубарьян, 2006, с. 225—226
  17. Макдоно, 2004, с. 621
  18. Ленин, 2017, с. 112
  19. Александренко, 1960, с. 73-74, 76
  20. Коллектив авторов, 2017, с. 366
  21. Booker, 2005, с. 19
  22. Підлуцький, 2007, с. 27
  23. Marácz, 1999, с. 115
  24. Хаггер, 2017, с. 743
  25. Union of European Federalists (UEF): The Ventotene Manifesto. Federalists.eu. Архів оригіналу за 2017-09-29. Процитовано 2017-12-11. 
  26. Бабкина, 2017, с. 1.1
  27. Fulbright, J. William (May, 1948). A United States of Europe?. JSTOR (en). Sage Publications, Inc. in association with the American Academy of Political and Social Science. Процитовано 2018-06-07. 
  28. Марущак, 2008, с. 272-273
  29. Ebels P (2012-08-01). For the United Statelets of Europe. EUobserver (en). Архів оригіналу за 2017-02-24. Процитовано 2017-12-16. 
  30. Smit, 2014, с. 322
  31. Keating J. (2009-05-26). Tuesday Map: Heineken's „Eurotopia“. Foreign Policy. Foreign Policy. Архів оригіналу за 2017-10-27. Процитовано 2017-12-16. 
  32. Temporal, 2014, с. 22
  33. Cameron, 2004, с. 24
  34. Haworth, D. (2002-10-29). Giscard makes case for United States of Europe. The Telegraph (en-GB). 0307-1235. Архів оригіналу за 2016-11-10. Процитовано 2017-12-17. 
  35. Rebranding could create 'United Europe'. BBC News (en-GB). 2002-10-07. Архів оригіналу за 2015-10-23. Процитовано 2017-12-17. 
  36. Zalan E. (2017-12-07). Schulz fights for 'United States of Europe' by 2025. EUobserver (en). Архів оригіналу за 2017-12-08. Процитовано 2017-12-16. 
  37. А вы за Соединенные Штаты Европы?. ИноСМИ.Ru (ru). 2017-12-08. Процитовано 2017-12-21. 
  38. Coppola, Frances. How Much Support Is There For A United States Of Europe, Really?. Forbes (en). Процитовано 2018-06-07. 
  39. Платонов, 2017, с. 2032

Джерела

  • Booker Christopher. Great Deception: The Secret History of the European Union. — London : A&C Black, 2005. — 19 p. — ISBN 9780826476524. (англ.)
  • Cameron F. The Future of Europe: Integration and Enlargement. — Psychology Press, 2004. — 186 p. — ISBN 9780415324847. (англ.)
  • Marácz László. Expanding European Unity: Central and Eastern Europe. — Amsterdam - Atlanta, GA : Rodopi B. V, 1999. — 115 p. — ISBN 904200455X. (англ.)
  • Smit B. The Heineken Story: The remarkably refreshing tale of the beer that conquered the world. — Profile Books, 2014. — 322 p. — ISBN 9781782831136. (англ.)
  • Temporal P. Branding for the Public Sector: Creating, Building and Managing Brands People Will Value. — John Wiley & Sons, 2014. — 290 p. — ISBN 9781118756256. (англ.)
  • Александренко, Г. В. Марксизм-ленінізм про державну федерацію. — Київ : Видавництво АН УРСР, 1960. — С. 73–74, 76. (укр.)
  • Андреева И. С., Гулыга А. В. Трактат о Вечном мире. — Санкт-Питербург : Алтейя, 2003. — С. 398. — ISBN 5-89329-608-7. (рос.)
  • Бабкина Е., Михалева Т., Родич М., Шишкарева Т., Лойша Д. Европейское право. — Москва, 2017. — С. 460. — ISBN 9785040143092. (рос.)
  • Бакунин М. Речи на конгрессах Лиги Мира и Свободы. — Москва : Литрес, 2017. — С. 32. — ISBN 9785457138018. (рос.)
  • Барышникова П. С., Цай К.А. Россия и Совет Европы: история, современность и перспективы взаимодействия правовых систем. — Москва : Проспект, 2017. — С. 397. — ISBN 9785392206766. (рос.)
  • Владимир Ленин (Ульянов) Полное собрание сочинений. Август 1915 – июнь 1916. — Москва : Литрес, 2017. — Т. 27. — 1081 с. — ISBN 9785040076635. (рос.)
  • Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Об'єднана європа: від мрії до реальності. Історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу. — Київ : НАН України/ Інститут історії України, 2009. — С. 4. — ISBN 978-966-02-5494-7. (укр.)
  • Геффернен Майкл. Значення Європи. Географія та геополітика. — Київ : Дух і літера, 2011. — С. 58–59. — ISBN 978-966-378-198-3. (укр.)
  • Душенко К. Всемирная история в изречениях и цитатах. — Москва : Литрес, 2017. — С. 1595. — ISBN 9785457191341. (рос.)
  • Коллектив авторов. Ленинская теория империализма и современная глобализация. — Москва : Литрес, 2017. — Т. II. — С. 496. — ISBN 9785040229796. (рос.)
  • Макдоно Д. Последний кайзер. Вильгельм Неистовый / пер. Филитов А. — Москва : АСТ, 2004. — С. 781. — ISBN 5-17-023641-7. (рос.)
  • Марущак, М. Й. Історія дипломатичних відносин у XX сторіччі. — Вінниця : Нова книга, 2008. — С. 272–273. — ISBN 978-966-382-163-4. (укр.)
  • Підлуцький Олекса. Постаті ХХ століття. — Київ : Дух і літера, 2007. — С. 27. — ISBN 966-7888-91-6. (укр.)
  • Платонов О. Война с внутренним врагом. — Москва : Літрес, 2017. — С. 2032. — ISBN 9785457954359. (рос.)
  • Смолина А.В. От национальных государств к единой Европе: проблемы европейской интеграции в XIX-XXI вв. — Москва : РХГА, 2016. — С. 620. — ISBN 978-5-88812-792-6. (рос.)
  • Ферхофштадт Г. Сполучені Штати Європи. Маніфест для нової Європи. — Київ : «К. І. С.», 2007. — С. 68. — ISBN 966-7048-72-1. (укр.)
  • Хаггер Н. Синдикат. История мирового правительства. — Москва : Литрес, 2017. — С. 743. — ISBN 9785040060610. (рос.)
  • Чубарьян А. Российский европеизм. — Москва : Олма-Пресс, 2006. — С. 432. — ISBN 5-224-05369-8. (укр.)
  • Яковюк, І. В. Історія європейської інтеграції від Римської імперії до європейського Союзу. — Київ; Харків : Ред. журналу "Право України", 2013. — С. 4,6. — ISBN 978-966-458-515-3. (укр.)

Рекомендована література

  • Paul Hutchinson. The United States of Europe. — Willett, Clark & Colby, 1929. — 225 p.(англ.)
  • Edouard Herriot. The United States of Europe. — Viking Press, 1930. — 328 p.(англ.)
  • Guy Verhofstadt. The United States of Europe. — The Federal Trust, 2006. — 76 p. — ISBN 978-1903403860. (англ.)
  • Alfred Mitchell Bingham. The United States of Europe. — Literary Licensing, LLC, 2012. — 344 p. — ISBN 9781258290894. (англ.)

Посилання