Стівен Гулд

Альберт Ейнштейн
англ. Stephen Jay Gould
Ім'я при народженні англ. Stephen Jay Gould
Народився 10 вересня 1941(1941-09-10)
Квінз, Нью-Йорк, США
Помер 20 травня 2002(2002-05-20) (60 років)
Манхеттен, Нью-Йорк, США
·рак легень
Громадянство
(підданство)
Flag of the United States.svg США[1][2]
Національність євреї
Місце проживання Flag of the United States.svg США
Діяльність еволюціоніст, палеонтолог, письменник, філософ, викладач університету, історик, актор озвучування, патологоанатом
Галузь палеонтологія, історія науки, еволюція
Відомий завдяки автор теорії переривчастої рівноваги, а також ідеї — неперетинної магістерії
Alma mater Антиохійський коледж, Колумбійський університет
Науковий керівник Norman D. Newell[d]
Знання мов англійська[3]
Заклад Гарвардський університет, Американський музей природознавства
Членство Національна академія наук США, Американська академія мистецтв і наук і Американська асоціація сприяння розвитку науки[4]
Конфесія агностицизм
У шлюбі з Rhonda Roland Shearer[d]
Автограф SJG Signature.png
Нагороди Медаль Дарвіна—Воллеса (2008)
Медаль Ліннея (1992)
Стипендія МакАртура[5] (1981)
Премія Чарлза Шухерта (1975)
IMDb nm0332500

Стівен Джей Гулд (англ. Stephen Jay Gould; 10 вересня 1941, Нью-Йорк — 20 травня 2002, там само) — відомий американський палеонтолог, біолог-еволюціоніст та історик науки. Один з найбільш знаменитих письменників науково-популярного жанру свого покоління[6]. Більшу частину професійної діяльності Гулд присвятив викладанню в Гарвардському університеті і роботі в Американському музеї природознавства в Нью-Йорку.

Біографія

Гулд народився і виріс в нью-йоркському районі Квінз. Його батько, Леонард, був судовим стенографістом, а мати, Елеонора, — художницею. Коли Гулду було п'ять років, батько повів його до зали динозаврів в Американському музеї природознавства, де він вперше побачив тиранозавра. «Я не мав уявлення, що таке буває у світі — я був приголомшений» — згадував Гулд[7]. В цей момент Гулд вирішив, що стане палеонтологом.

Вихований у світській єврейській родині, Гулд формально не сповідував якої-небудь релігії і волів називатися агностиком (Jewish agnostic)[8]. Його політичні погляди досить сильно відрізнялися від поглядів його батька, який був палким марксистом[9]. Сам Гулд у 1981 році характеризував свої політичні погляди як «лівоцентристські» і при цьому відзначав вплив на нього політичних творів Чарлза Райта Міллса і Ноама Хомського.

Протягом всієї своєї кар'єри він виступав проти будь-якої дискримінації, а особливо у формі псевдонауки на службі у расизму і сексизму. На початку 1960-х років, ще студентом, він брав активну участь у русі за громадянські права і протестував проти дискримінації афроамериканців, за що зазнавав утисків з боку адміністрації[10]. На початку 1970-х років Гулд вступив до академічної організації лівого напряму «Наука для людей» (англ. Science for the People), яка утворилась на ґрунті антивоєнного руху. Біологи-марксисти Річард Левонтін і Річард Левінс через активну громадську діяльність порівнювали Гулда з Дж. Б. С. Голдейном[11].

Гул був двічі одружений. Його першою дружиною була художниця Дебора Лі, з якою він познайомився під час навчання в Антіох-коледжі. Вони одружились 3 жовтня 1965 року, але пізніше розлучились. У другий раз Гулд одружився у 1995 році на скульпторі Ронді Роланд Ширер. У Гулда було двоє дітей від першого шлюбу: Джессі та Ейтан. Він також виховував двох дітей своєї другої дружини — Джейд і Лондона.

У липні 1982 року Гулду поставили діагноз: перітонеальна мезотеліома — смертельна форма раку, яка вражає епітелій, що вистилає поверхню черевної порожнини. Після важкого лікування, що тривало близько двох років, Гулд опублікував в журналі Discover статтю «Не вірте медіані» (англ. The Median Isn't the Message), в якій описував свою реакцію на звістку про те, що пацієнти, хворі на мезотеліому, в середньому живуть не більше восьми місяців після діагностування. Після цього він пояснює, що насправді стоїть за цим числом, і описує полегшення, яке відчув, коли зрозумів, що середні значення є не більш ніж зручними спрощеннями і не охоплюють всі можливі варіації. Медіана — це точка посередині часової шкали, і вона означає, що 50% пацієнтів не проживіть восьми місяців, проте інші проживуть довше, а можливо набагато довше. Все, що йому залишалось, це з'ясувати, де саме на цій шкалі розташований його власний випадок. Враховуючи, що діагноз був поставлений йому на досить ранній стадії хвороби, що він був молодий, оптимістично налаштований і мав доступ до новітніх засобів, Гулд дійшов висновку, що у нього хороші шанси опинитися в числі довгожителів. Після експериментального курсу лікування, що включав радіотерапію, хіміотерапію і хірургічну операцію, Гулд повністю одужав, а його стаття стала джерелом надії для багатьох ракових хворих.

Гулд неодноразово висловлювався на підтримку використання марихуани з лікарською метою. Під час своєї хвороби він курив марихуану, щоб позбавитись нудоти, викликаної лікуванням. На його думку, використання марихуани було одним з ключових факторів, що сприяли його одужанню[12]. У 1998 році він давав свідчення на судовому процесі Джима Вейкфорда, канадського активіста використання марихуани у медицині.

Стівен Д. Гулд помер 20 травня 2002 року від метастазної аденокарциноми легенів. Згідно з Гарвардською газетою, він помер «у своєму домі, в оточенні близьких — дружини Ронди, матері Елеонори і своїх улюблених книг»[13][14].

Наукові дослідження

Гулд розпочав свою вищу освіту в Антіох-коледжі, Огайо, який закінчив у 1963 році, отримавши ступінь з геології. В цей період він також навчався за кордоном, у Лідському університеті у Великобританії[15]. У 1967 році він отримав ступінь Ph.D. в Колумбійському університеті під керівництвом Нормана Ньюелла, після чого був прийнятий на роботу до Гарвардського університету, де працював до смерті (1967–2002).

У 1973 році Гулд став професором геології і куратором палеонтології безхребетних в Музеї порівняльної зоології в Гарварді, а у 1983 році почав працювати в Американській асоціації сприяння прогресу науки, президентом якої він був у 1999–2001 роках. Крім цього, він обіймав посади президента Палеонтологічного товариства (1985–1986) і Товариства з вивчення еволюції (1990–1991).

У 1989 році Гулд був обраний до Національної академії наук США.

На самому початку своєї наукової діяльності, у 1972 році, Гулд розробив разом з Нільсом Елдріджем теорію переривчастої рівноваги, згідно з якою більша частина еволюційних змін відбувається за невеликі проміжки часу у порівнянні із набагато довшими періодами еволюційної стабільності[16]. За думку Гулда, теорія переривчастої рівноваги проливала нове світло на центральні догми теорії еволюції[17]. Думки теоретиків еволюції з цього приводу розділились. Частина з них вважала, що «хоча ця теорія являє безперечний інтерес»[18], вона «лише модифікує теорію неодарвінізму у повній відповідності з тим, що було відомо раніше»[19]. Інші підкреслювали її теоретичну новизну, стверджуючи, що «еволюційний стазис був неочікуваним відкриттям для більшості теоретиків еволюції»[20] і що він «справив сильний вплив на сучасну палеонтологію і еволюційну біологію»[21].

Іншим напрямком наукової діяльності Гулда було виявлення біологічних обмежень та інших неселекційних сил, що визначають напрямок еволюції живих істот. У 1979 році спільно з Річардом Левонтіним він опублікував статтю під назвою «Пазухи склепінь собору Святого Марка і парадигма Панглосса»[22], в якій був введений новий еволюційний термін «пазуха склепінь», запозичений з царини архітектури. Гулд і Левонтін визначили «пазухи склепінь» як такі характеристики організму, які є неминучим побічним ефектом його інших характеристик і які не зазнали самі по собі впливу відбору в ході еволюції. В якості прикладу можна навести «маскулінізовані геніталії у самиць гієни, плечовий горб гігантського оленя (Megaloceros giganteus) і деякі ключові характеристики людської ментальності». Питання про відносну кількість «пазух склепінь» у порівнянні з адаптивними характеристиками організмів в природі до теперішнього часу залишається відкритим.

Свої основні дослідження Гулд проводив на равликах. Темою його перших робіт були сухопутні равлики з Бермудських островів (Poecilozonites), а його наступні роботи концентрувались довкола роду равликів Cerion з Карибських островів. Згідно з Гулдом, «Cerion є надзвичайно розгалуженим родом равликів, що нараховує 600 описаних видів різних форм. Варто зазначити, що в вузькобіологічному сенсі це скоріше підвиди, оскільки вони всі можуть перехресно розмножуватись, але у кожної з цих форм є власна назва, що відбиває реальний феномен неймовірного морфологічного різноманіття. Деякі з них виглядають як м'ячики для гольфу, деякі як олівці … Моя основна тема — це еволюція форми, тому питання, як за такої незначної генетичної різниці досягається таке різноманіття, є для мене надзвичайно цікавим. Вирішивши це окреме питання, ми напевно знайдемо яке-небудь загальне правило еволюції форми»[23].

Гулд є одним з вчених, яких найчастіше цитують в галузі теорії еволюції. Його стаття про «пазухи склепінь», опублікована у 1979 році, цитувалась більше 1600 разів. У «Paleobiology», основному журналі його власної спеціалізації, тільки Чарлз Дарвін і Джордж Сімпсон цитувались частіше. Крім того, Гулд був визнаним істориком науки. Історик Рональд Намберс стверджував, що хоча він не має змоги оцінити внесок Гулда як ученого, він довгий час вважав його другим найвпливовішим істориком науки після Томаса Куна[24].

Незадовго до своєї смерті у 2002 році Гулд опублікував свою версію сучасної теорії еволюції, книгу «Структура теорії еволюції».

Громадська діяльність

Критика

Філософські твори

Неперетинні магістерії (Non-Overlapping Magisteria, NOMA)

Хибне вимірювання людини

Основні праці

  • Онтогенез і філогенез (Ontogeny and Phylogeny, 1977)
  • З часів Дарвіна (Ever Since Darwin, 1977)
  • Великий палець панди (The Panda's Thumb, 1980)
  • Хибне вимірювання людини (The Mismeasure of Man, 1981)
  • Курячі зуби і кінські пальці (Hen's Teeth and Horse's Toes, 1983)
  • Посмішка фламінго (The Flamingo's Smile, 1985)
  • Коловорот часу, стріла часу (Time's Arrow, Time's Cycle, 1987)
  • Морський їжак у бурю (An Urchin in the Storm, 1987)
  • Дивовижне життя (Wonderful Life, 1989)
  • Молодець, бронтозавр! (Bully for Brontosaurus, 1991)
  • Вісім маленьких поросят (Eight Little Piggies, 1993)
  • Динозавр у стогу сіна (Dinosaur in a Haystack, 1995)
  • Повний дім (Full House, 1998)
  • Гора молюсків Леонардо і дієта черв'яків (Leonardo's Mountain of Clams and the Diet of Worms, 1998)
  • Маючи сумніви у тисячолітті (Questioning the Millennium, 1999)
  • Каміння віків (Rocks of Ages, 1999)
  • Оманливе каміння Марракеша (The Lying Stones of Marrakech, 2000)
  • Структура теорії еволюції (The Structure of Evolutionary Theory, 2002)
  • Я приземлився (I Have Landed, 2002)
  • Їжак, лис і віспа магістра (The Hedgehog, the Fox, and the Magister's Pox, 2003), видана посмертно.

Примітки

  1. http://www.nytimes.com/2006/01/22/magazine/22wwln_q4.html
  2. http://www.nndb.com/honors/151/000165653/
  3. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. NNDB — 2002.
  5. Fellows List — June 1981 MacArthur Foundation
  6. Shermer, Michael (2002). This View of Science. Social Studies of Science 32 (4): 489–525. 
  7. Michelle Green, 1986. «Stephen Jay Gould: driven by a hunger to learn and to write» People Weekly June 2.
  8. Stephen Jay Gould, 1997. «Nonoverlapping Magisteria» Natural History 106 (March): 16-22, 61.
  9. Stephen Jay Gould, 2002. The Structure of Evolutionary Theory Cambridge MA: Harvard University Press, p. 1018.
  10. Gasper, Phil (2002). «Stephen Jay Gould: Dialectical Biologist». International Socialist Review 24 (July-August).
  11. Richard Lewontin and Richard Levins (2002). «Stephen Jay Gould—what does it mean to be a radical?» Monthly Review 54 (Nov. 1).
  12. Stephen Jay Gould, quoted in Lester Grinspoon, 1993. Marihuana, The Forbidden Medicine, New Haven: Yale University Press, pp. 39-41.
  13. Jill Krementz, 2002. «Jill Krementz Photo Journal» New York Social Diary June 2.
  14. The Harvard Gazette, «Paleontologist, author Gould dies at 60» May 20, 2002.
  15. Masha Etkin, 2002. «A Tribute to Stephen Jay Gould '63» Antiochian, Winter edition.
  16. Niles Eldredge and Stephen Jay Gould, 1972. «Punctuated equilibria: an alternative to phyletic gradualism» In T.J.M. Schopf, ed., Models in Paleobiology. San Francisco: Freeman, Cooper and Company, pp. 82-115.
  17. Stephen Jay Gould, 2002. The Structure of Evolutionary Theory, pp. 15—21.
  18. Richard Dawkins, 1982. The Extended Phenotype. Oxford University Press, p. 101.
  19. John Maynard Smith, 1984. «Paleontology at the high table». Nature 309: 401–402.
  20. Ernst Mayr, 1992.«Speciational Evolution or Punctuated Equilibria» In Albert Somit and Steven Peterson The Dynamics of Evolution. New York: Cornell University Press. p. 33.
  21. Там само, с. 24.
  22. «The spandrels of San Marco and the Panglossion paradigm: a critique of the adaptationist programme» Proc R Soc Lond B 205 (1161): 581–598.
  23. Interview, quoted in L. Wolpert and A. Richards, 1988. A Passion for Science. Oxford: Oxford University Press, p. 145.
  24. Michael Shermer, 2002. «This Viesh` of Science» Social Studies of Science 32 (August): 492.

Посилання

Шаблон:Link GA Шаблон:Link GA